Син Ірини Олексіївни розлучився. Давно. Онук залишився без тата у три роки. Вони не бачилися, не спілкувалися, батько не цікавився дитиною.
Забув його, як забувають в електричці нудну газету з рекламою чудодійного засобу від закрепів… Який біль для Ірини Олексіївни!
– Як же так, Вова, га? – знову і знову заводила вона телефоном розмову з сином, віч-на-віч не поговориш – нова дружина не дасть, відразу крики й скандал, ооох … – Це ж твій рідний син, вирощували вирощували до трьох років, а потім він – бац – і чужий тобі? Поставив його на далеку полицю, як непотрібний подарунок, і забув? Адже це жива людина, він все розуміє.
– Мамо, ось чого ти лізеш? У мене інша сім’я, я плачу аліменти, що ще від мене треба? – невдоволено бурчав син, копирсаючись при цьому в зубах.
– Одна справа, синку, грошей дати, за законом, між іншим, зобов’язаний, а інша – душевним теплом обігріти. Не хлібом єдиним сита дитина. А хлопчик на тебе схожий, вилитий, ти б хоч раз відвідав його, хоч би заради мене.
– І що це дасть? Прив’яжеться ще… У мене ще є діти, двоє.
– Ага! Один не твій, а до тебе нагуляний, – починає рубати правду Ірина Олексіївна, причому робить це швидко, скоромовкою, поки не заткнули, – а менший ваш ще невідомо від кого, Женя в тебе баба хитра і зла, не здивуюсь, якщо… Алло? Алло, Вова? От негідник! Кинув слухавку!
Розлюченим рухом Ірина Олексіївна кинула телефон на диван і насупилась. За фіранками її вікон танцював під гру тонкої сопілки солодкий червень і було чути, як загрібає сипучу землю півень, а курка поряд з ним примовляє “кооо-кооо… і тут немає черв’якооо… кооо”.
Близько до вікна схилялися гілки вишні та ягоди її, ще дрібні, тверді та зелені, звисали на плодоніжках, як хрусткі, первозданні смарагди. Ірина Олексіївна підійшла до вікна, потім глянула на настінний годинник. До виходу з дому залишалося пів години.
Ні! Даремно вона знову наїхала на сина! Не втрималася! Тут уже, мабуть, нічого не вдієш! Низьку поведінку Вови вона вважала обурливою і невиправданою.
Їй було соромно за сина. Соромно перед онуком, який уже шість років не бачив батька, хоч усі живуть в одному регіоні.
Походивши по кімнатах і позбиравши за чоловіком обгортки цукерок, Ірина Олексіївна зрозуміла, що розпалюється більше і більше, аж до побажання сме.рті другої синової дружини, хоча у тверезому розумі, звичайно, нікому такого не бажала.
“Біс мене бере!” – подумала Ірина Олексіївна і вирішила вийти на свіже повітря, – “схожу до магазину, розвіюся трохи, куплю шоколадку для Степана, а там і на зупинку піду зустрічати його, рідного”.
Поправивши русяве з сивиною волосся, вона вийшла на ганок і досить грубо шугнула від себе крикливого кота, який вирішив, що настав час їсти.
– Їди звідси! – Притупнула Ірина Олексіївна.
– Що? Знову з Вовкою посварилися? – пролунав зовсім близько голос чоловіка. Виявилося, він сидів праворуч під ганком, за перегородкою, і лагодив велосипед.
– Господи, налякав! – Схопилася за серце Ірина Олексіївна, – що за мода у тебе з’являтися з нізвідки?!
– Хе-хе… – поправив кепку ще молодий засмаглий дідусь. – То що? Знову Вовку життю вчила?
– Відчепись. Піду я Степана зустріну, за двадцять п’ять хвилин прибуде автобус.
– Так туди п’ять хвилин іти. Навіщо зайвих двадцять хвилин стояти на сонці?
– Не можу я сидіти. Прогуляюся, – смикнула плечем Ірина Олексіївна і попрямувала до хвіртки.
Онук Степан жив із матір’ю у райцентрі, за десять кілометрів від селища Ірини Олексіївни. У бабусі Степан бував часто – спочатку дід за ним машиною їздив, а останній рік Степан заявив, що вже дорослий і може сам, автобусом дістатися.
Мати його, перша невістка Ірини Олексіївни, теж була пані – не подарунок долі, з дуже чутливими нервами, які доводили її до нападів, а також схильністю до депресій.
Правда в тому, що останні кілька років вона вирівнялася завдяки прописаним психіатром пігулкам, шкода, що син Ірини Олексіївни цього спокійного стану не встиг дочекатися і втік, і потрапив у лапи “тої скаженої жінки”.
Загалом, з вогню та в полум’я… Бідолашний Вова! Але діти ні в чому не винні, ось узяти хоча б Степана – це ж золота дитина, ласкава, добра, слухняна, хлопчик якого неможливо не любити й Ірина Олексіївна полюбила його всім серцем, полюбила так, як ніколи нікого не любила ні раніше, ні після.
Все її нутро наповнювалося теплом і світлом при думках про Степана, а від розуміння, що такий хлопчик не потрібен батькові, у Ірини чорніло в очах і збивався пульс.
Уявіть, що ви висадили у своєму саду прекрасні троянди та показуєте їх найближчій людині, яка з безвідповідальністю подарувала вам їхні живці, а ця людина ламає троянди та каже, що вони негарні, що він помилився при покупці, а ви саджаєте знову і знов, тому що він повинен полюбити, тому що неможливо не любити таку досконалість… Але рідна людина відвертається, а потім взагалі перестає приходити у ваш чудовий сад.
Степан був схожий на батька, тільки худорлявий. Ті ж іскристо-блакитні очі, ті ж вуста, готові у будь-яку секунду розтягнутися до вух від усмішки, ті ж випалене сонцем біле волосся і ті ж вуха, загнуті вгорі по-ельфійськи гостро.
Іноді Ірині Олексіївні здавалося, що вона потрапила в минуле років на тридцять тому і це Вовка, ще маленький і спритний, носиться стрімголов по двору, а потім викочує за хвіртку велосипед і колесить, і котиться по курній дорозі.
– Ну як ти, мій рідненький? – ласкаво зустрічає онука Ірина Олексіївна.
– Все добре, бабуся, але я впав на дорозі, уявляєш? – гордо заявляє Степан, – дивись яка крута подряпина!
– Ой Господи! – Вигукує Ірина Олексіївна, піднімаючи вгору лікоть онука і розглядаючи подряпину, – треба обробити, але дай я спершу поцілую …
– Ба, ну ти чого? Я ж не маленький, – чинить опір Степан, але тут же обіймає її. – Я сумував.
– Кили ти встиг, лише тиждень минув?
– А я одразу почав сумувати, як тільки поїхав.
– Ну нічого, – наповнюється об’ємним коханням Ірина Олексіївна, – тепер все літо в тебе попереду.
– А що там у тебе в кишені, ба? — спитав Степан, намацавши гострий куток прямокутника в кишені сукні бабусі.
– Шоколадка, – посміхається Ірина Олексіївна.
– Для мене?
– А для кого ще?
– Будемо всі разом їсти, на трьох розділимо! – каже Степан, – дід у нас ще той ласун, тільки чомусь худий, а ласуни, вони товсті.
– Як я? – усміхається бабуся.
– Та де ж ти товста, ба? Ти… ти зефірка. Об’ємна та смачна.
– Ах ти мій кумедний! – сміється Ірина Олексіївна. – Дай я твою сумку візьму, важко тобі.
– Ні! Я сам! Великий вже, – упирається Степан і ховає ручку сумки за спину.
“Хороший! Ну який же хороший хлопчик!” – Не перестає розчулюватися бабуся.
Перекусивши та поспілкувавшись із бабою та дідом, Стьопка схопив відремонтований велосипед і помчав гуляти з друзями. Увечері, коли за вікном було вже темно і затихли кури та зелені намистини вишень було не розгледіти з вікна, Степан поліз у нижній відділ радянської стінки, щоб дістати фотоальбоми.
Він дуже любив їх розглядати, особливо дитячі фотографії батька, адже були вони схожі, як дві краплі води, просто диво якесь – ніби це сам Стьопка зображений на цих чорно-білих знімках.
– Це ми на море їздили путівкою, – вкотре розповідала Ірина Олексіївна, – а це у нас тут, на річці купалися, а це на риболовлі з татом він, знову у нас.
– А пам’ятаєш, ба, яку ми з дідом витягли величезну рибину, коли того року рибалили? – перебиває її Стьопка, – а тато таку ж саму ловив?
– Бувало й більше, – схиляє голову на бік бабуся.
– А тато дуже любив риболовлю?
– За настроєм, бешкетником він був, непосидючий…
Але Стьопці чується, що тато дуже любив рибалити.
– А я теж риболовлю люблю! Можливо, найбільше у світі! Діду, підемо рибалити днями?!
-Та можна … – Приглушено відповідає дід з кімнати.
– Ба?
– Що?
Стьопка підвів голову і сором’язливо уткнувся лобом у плече бабусі, щоб та не побачила його очей.
– А ми з татом взагалі ніколи-ніколи не зустрінемося?
– Не знаю, Стьопа, не знаю, рідненький, як Бог дасть, я сподіваюся на це.
Далі Степан меланхолійно продовжив перебирати знімки вже мовчки, а бабуся сиділа поруч і крадькома підтирала вперті сльози, які ніяк не хотіли закінчуватися.
Через місяць намітився ювілей у Стьопиної прабабусі, дідової матері. Жінка вирішила скликати всю рідню і Вова, батько Степи, теж пообіцяв приїхати з родиною.
Ірина Олексіївна вирішила зробити хитру та рішучу спробу зі зближення сина та онука. Поява Степана в будинку прабабусі мала стати для Вови сюрпризом…
Ірина Олексіївна з чоловіком та Степаном прибули на місце раніше, а Вова із дружиною затримувалися. Стьопка чудово ладив з усією ріднею, його любили як діти, так і дорослі.
Коли у дворі загавкав пес, Ірина Олексіївна визирнула у вікно і вигукнула:
– Ну нарешті й Вова приїхав!
Вона зиркнула на онука – той вибіг на середину зали та завмер.
Завмер хлопчик, як загнане в перевернуте відро кошеня.
Вова першим увійшов. Посмішка на його обличчі не те щоб скисла, але різко змінилася подивом.
– Привіт, – невпевнено сказав Вова.
– Привіт…
– Ти… значить… гостиш у бабусі?
– Так, із червня.
– Зрозуміло… – промимрив Вова і глянув на матір.
Ірина Олексіївна переступила з ноги на ногу. У неї була одна надія – що друга дружина Вови затримається у дворі з дітьми бодай на п’ять хвилин.
– Чи подобається тобі гостити у бабусі?
– Так, у селі чудово, особливо влітку, вода вже тепла в річці, ми купаємося, а ще ми на риболовлю ходили з дідусем, – розплився в посмішці Степан.
– Так, риболовля – це гарна справа! О, Костян, здорова! – привітався він за руку з двоюрідним братом, а потім ще з кількома родичами, – привіт, привіт, привіт!
Всі дивилися на нього палаючими очима і переводили погляди на Степана. Вова повернувся до сина.
– У річці, кажеш, плаваєш? А плавати добре вмієш? Там біля берега є місця глибокі, з обережністю треба…
– А я у воді як риба, навіть краще, у мене рекорд три хвилини під водою, ще ніхто з пацанів не переплюнув.
– Я теж у дитинстві пірнав найкраще, зараз, звичайно, втратив спритність… – скромно зізнався Вова.
– Тепер зрозуміло в кого Степан! – сказала одна з тіток.
Батько та син стояли один від одного на відстані витягнутої руки та цілком дружньо спілкувалися. Вова питав сина про успіхи в навчанні та навіть не підозрював, що за його спиною, в одвірку, вже з хвилину стоїть дружина і наливається гнівом.
– І хто ж, дозвольте дізнатися, привіз сюди цього хлопчика? – голосно спитала вона і кинула ненависний погляд на Ірину Олексіївну. – Я так розумію, що ви, люба свекруха, ніяк не вгамуєтеся?
– Женя, заспокойся, – підійшов до неї чоловік і став між матір’ю та дружиною, але Євгенія його відсунула.
– Знаю я ваші хитрощі! – розмашисто погрозила вона пальцем. Ось подивіться! Син у нього! А наша спільна дочка – це так… дівча – не рідне! Внучка для вас – це пусте місце!
– То ти ж не даєш мені її бачити та сама ніколи не привозиш! – обурилася Ірина Олексіївна. Від прямолінійного нахабства невістки вона розгубилася.
– Він і так з нас аліменти жере, досить для нього і цього! Не лізьте до нашої родини! А ти чого дивишся? Зайнятий твій татко, рота на чуже не роззявляй, – кинулась вона і на Степана.
– Женю, ну годі, припини! – Знову попросив Вова.
– Що припини? Що припини? – нахабно верещала Євгенія. – Твоя матуся спеціально його привезла, щоб ти перейнявся, може ще грошей урвати вийде! А для мене це приниження, я не збираюся виносити таких образ, нехай він зараз же забирається звідси, він тут зайвий, чуєш, пацан? Ні на що не сподівайся!
Родичі обурено загули, а Степан хотів вискочити на подвір’я, але бабуся перегородила йому дорогу, тому хлопчик, плачучи, втік на другий поверх. Він не спускався звідти до самого вечора і спроби бабусі заспокоїти його не принесли результату.
Після того, як Степан зник з поля зору, Євгенія переможно посміхнулась і пройшла зі своїми дітьми до святкового столу.
Родичі продовжували обурено гудіти. Усі засуджували вчинок Євгенії.
Прабабуся холодно прийняла подарунок і хитала головою, даючи зрозуміти, що теж не підтримує таке хамство. З Євгенії всі зауваження стікали, як з гуски вода – вона сиділа і зухвало посміхалася.
– Не лізьте до нашої родини! Без вас розберемося!
Тостів не було. Святкового настрою також. Вова намагався вигородити дружину, але коли обурення почали литися через край і досягли піка, вони з дружиною зібралися і поїхали.
Коли Степан з бабою та дідом повернулися додому, хлопчик притиснувся перед сном до бабусі та спитав:
– Ба, а чому мене тато так не любить? Я просто хотів поговорити з ним, я не хотів від нього грошей, як сказала та жінка.
Він розумів, що батько не заступився за нього, не спробував спростувати слова дружини про те, що Степан йому не потрібен, не кажучи вже про те, що батько, звичайно, не піднявся нагору до нього, щоб згладити незручність.
– Пробач мені, Степан, пробач… Це я винна. Не треба було мені вас зводити…
Степан незабаром заснув, а Ірина Олексіївна все сиділа у вітальні та плакала, плакала.
Від діда їй теж докори дісталися – погана, мовляв, ідея, “силою не бути милою”, тільки гірше все зробила. Серце підказувало їй, що не варто здаватися – треба й надалі намагатися налагодити спілкування батька та сина, а розум казав – зупинись…
Ось так сиділа старенька і не знала, як їй вчинити далі?
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу? Як би вчинили ви такій ситуації?
