– Це ж твоя рідна племінниця! Невже ти її в положенні на вулицю виставиш? – обурювалася сестра. Так, виставлю

Людське нахабство кордонів немає. В цьому я переконалася на своєму прикладі. От зі самого початку мені не подобалася ідея пускати племінницю з чоловіком у свою квартиру, але сестра так просила, вмовляла, казала, що особисто стежитиме за порядком, щоб молодь вчасно за все платила. На все була готова, тільки заради бога пусти. Послухала…

А тепер маю величезний борг по комуналці, і це я ще не знаю, що діється у квартирі взагалі. Запевненням племінниці та сестри я не вірю, як і відео з фото, яке вони надсилали.

А тепер сестра ще й обурюється, що я готова племінницю, яка чекає дитину та її чоловіка вигнати на вулицю. Чому на вулицю? Нехай до мами йдуть, вона теж у квартирі живе, не на дереві.

Так склалася ситуація, що мені довелося поїхати у відрядження в іншу країну на тривалий термін.

У рідному місті у мене є своя власна двокімнатна квартира, на яку я заробила сама. Після того, як не стало батьків ми з сестрою продали батьківську квартиру, гроші поділили, і кожна розпорядилася ними на свій розсуд.

На що витратила гроші сестра, я не знаю, а я взяла собі квартиру в іпотеку.

За квартиру перед банком я вже розплатилася, навіть свіжий ремонт зробити встигла. А потім почалися проблеми із роботою.

Поміняла я тоді за рік три місця, але всі вони були ні про що. Зрештою знайшла нормальну роботу, де й начальство з головою, і гроші платили нормальні.

Єдиний мінус роботи – часті відрядження. А в моєму випадку не лише часті, а й довгі.
Начальство мене про це одразу попередило. Але мене це не налякало. Дітей у мене немає, з чоловіком давно в розлученні, тільки кішку і спромоглася завести.

Але її у тривалі відрядження можна було взяти й з собою, вона дорогу переносить чудово. Загалом я була ідеальним кандидатом для роз’їздів.

Ми з сестрою живемо в одному місті, вона одружена, є вже доросла дочка, моя племінниця Поліна. Заміж дівчина вискочила в дев’ятнадцять років через велике кохання. Я була впевнена, що там не лише кохання, а й животик кругленький, але помилилася.

Обранець у Поліни такий самий студент, як і вона, тому зі своїми заробітками в сім’ї ніяк. Я взагалі не розумію, навіщо за такого стану справ одружуватися, але моєї думки ніхто не питав. На весілля покликали – вже добре.

Жити молодь прийшла до квартири моєї сестри. У них двокімнатна, тому одну кімнату віддали молодим, у другій вона сама з чоловіком жила. Як вони там жили, я не знаю, але пам’ятаючи характер сестри, навряд чи зятю було так комфортно. Та й сама сестра періодично дзвонила, скаржилася, що важко їм живеться – один в одного на головах.

– Та ось влаштувалися на підробіток обидва, але яка з того користь? Квартиру окрему вони не потягнуть, за комуналку та продукти у дітей гроші брати якось не хочеться. От і витрачають все на себе, – зітхала сестра.

Коли мені стало відомо про відрядження, я зателефонувала сестрі та попросила її періодично з’являтися у квартирі – квитанції забирати, дивитися, щоб сусіди не залили, і щоб я нікого не залила, та й таке інше. Сестра вчепилася в мене кліщем – пусти моїх до себе пожити.

Мені ідея одразу не сподобалася, бо не хотілося пускати когось, хай і рідну племінницю, до своєї квартири. Як не крути, а чужі люди. Але сестра не відставала.

– Та це ж тобі суцільна вигода! Комуналку вони платитимуть, та й нагляд за квартирою постійний буде, я щодня не зможу їздити. А я подивлюся, щоб усе було добре, – умовляла вона мене. Я плюнула та погодилася.

Поїхала працювати, начебто все було добре. Періодично телефонувала до сестри, вона розповідала, як там у них справи, рапортувала, що все у квартирі добре, молоді за все платять, ніхто нікого не топить. І я в ці вигадки вірила, поки мені не зателефонували з організації яка стежить за будинком.

Дівчина спитала, що ж це я борги по комуналці збираю, коли оплачуватиму, сказала, що краще б скоріше, поки справу не передали до суду. Я здивувалася та поцікавилася сумою боргу. А намотало там чимало, десь двадцять тисяч гривень. Тобто племінниця взагалі за квартиру жодного разу не заплатила.

Я пообіцяла найближчим часом розібратися з цим питанням, попросила не передавати справу до суду, а сама кинулася телефонувати до сестри. Вона спочатку відпиралася, казала, що це якась помилка, а потім усе-таки зізналася, що дійсно, не платили.

– Та їм спочатку потрібно було купу всього купити, так що перші пару місяців вони обживалися, а потім Поліна дізналась, що чекає дитину, їй стало важко працювати, – розповідала сестра. – Але ми за пів року розплатимося, ти не хвилюйся.

– За пів року? От дякую, не треба, через три дні має бути сплачено весь борг, а поки нехай молодь збирає речі та з’їжджає з моєї квартири. Якщо самі не з’їдуть, попрошу друзів, їм допоможуть звільнити квартиру.

– Ти що? Це ж твоя племінниця! Невже ти її в положенні на вулицю виставиш?

– Так, виставлю. З великим задоволенням. Нехай краще у мене квартира буде закритою, мені це набагато дешевше обійдеться, ніж таке “вигідне” проживання племінниці.- безапеляційно відповіла я.

Тим більше борг доведеться сплачувати самій, я не вірю, що сестра та племінниця згадають про те, що є таке поняття “совість” і перед від’їздом сплатять борг. Але тепер мені наука на все життя.