Цікаво, коли-небудь настане такий день, коли моя мати стане мене сприймати як дорослу людину?
Мені двадцять шість років і я одружена. Ми з чоловіком живемо окремо, але мама свято впевнена, що ми не живемо, а дивом виживаємо. А причиною є те, що я нічого не вмію. Ну, чи вмію, але погано. Не так, як треба.
Свого часу я з величезною радістю і великою швидкістю втекла з батьківського будинку, і бажання повертатися туди досі до мене не прийшло. Я зі шкіри вивернуся, їсти не буду, але жити разом із мамою не стану більше ніколи.
Мені з нею важко. Вона критикує кожен мій подих і рух. Оскільки живемо ми тепер у різних містах, то мама приїжджає до нас у гості одразу на декілька днів. І це, я вам скажу, те ще випробування.
Хоча мамі, мабуть, теж із нами не просто. Я ось, наприклад, навіть посуд як треба мити не вмію. Коли я кладу його на сушарку, то, виявляється, ставлю не тією стороною, якою ТРЕБА!
Підлога в мене у квартирі миється не щодня, а коли маю час і бажання це зробити. Каюсь, буває, що на меблях стає видно пил до кінця тижня. Але я нічого жахливого в цьому не бачу, адже в щосуботи я завжди прибираю.
Я не бачу, а моя мама дуже навіть бачить! Варто їй знайти якусь смітинку або пилинку і починається істерика.
-Запам’ятай мої слова: чоловік тебе покине! Кому потрібна така нечупара і засранка? Як взагалі він тебе витримує?
А ще мама свято вірить, що її мета у житті – це давати мені настанови. Просять її про це чи ні – справа десята. Головне висловити свою думку.
Якось, в черговий раз вислуховуючи її вчення про правильне життя, я запропонувала їй самій прибратися у нас у квартирі. Якщо я все так неправильно роблю, то чому б їй не надихнути мене власним прикладом?
Тут мама моментально згадала, що вона взагалі то в гостях. А просити мити підлогу гостя – це верх нахабства та непристойності.
Чоловік неодноразово за мене заступався. Переконував, що його все в мені влаштовує, а стерильна чистота в будинку не є для нього пріоритетом у житті.
Маму це заспокоює, але на нетривалий час. Наступний раз коли вона приїжджає все знову повторюється.
Цього разу мама приїхала до нас на два тижні. Так довго вона ще ніколи не гостювала. Я наперед знала, що це буде непросто. Але відмовити мамі не могла. Адже вона приїхала лікуватись.
Через двір від нашого будинку розташована лікарня. Щодня мамі треба було рано-вранці йти на крапельниці.
Чоловік встає о пів на шосту ранку. Йому до роботи далеко добиратись. Я працюю з дому, тому я маю унікальну можливість спати майже до дев’ятої ранку. Мама о пів на восьму вже повинна виходити з дому.
Щоб ніхто нікому не заважав, вирішили, що ми дамо мамі ключ і вона сама зачинятиме двері. Три дні все було чудово. Мама збиралася і йшла на лікування. А четвертого дня я прокинулася від дивного шуму.
Час на годиннику був вже понад восьма, вдома точно нікого не мало бути, крім мене. Але я чула чийсь голос та сміх. Начебто навіть дитячий.
Стало страшно. За вікном ще до кінця не розвиднілося. Якось подолавши страх, що охопив мене, я знайшла в собі сили обережно визирнути зі спальні в коридор.
Вхідні двері були відчинені! Не навстіж, але сантиметрів двадцять точно. Вона відкрилася б і більше, просто вона в нас гарна, важка. Вага не дала їй відчинитися далі. Виходить, я почула голоси людей у під’їзді. Мабуть, усі до цього проходили сходами мовчки, і тільки якийсь школяр голосно розмовляв і сміявся. Це мене й розбудило.
Не знаю, яке диво вберегло мене від трагедії. Ніхто не зацікавився нашими дверима і тим, що за ними.
Я відразу подзвонила мамі, щоб дізнатися, чому вона не зачинила двері. Адже це вона йшла з дому останньої. Я не лаялася і не кричала на неї. Просто від дії адреналіну та хвилювання говорила дуже схвильовано.
Мама вислухала мене і сказала, що не може зараз зі мною розмовляти. Вона на крапельниці. Повернулась мама сердита, як та собака. Виявляється, вона дві години після мого дзвінка хвилювалася і не могла заспокоїтись. Ось навіщо я їй подзвонила?
Слово за слово і я сама не помітила, як почала кричати на матір. У серцях сказала їй, що вона хотіла моєї смерті, раз залишила мене сплячу у відкритій квартирі. Мама взяла свої речі та пішла назад до лікарні. Адже там можна було лежати на стаціонарі під час лікування.
Вже звідти мені прилетіло гнівне повідомлення про те, що мені повинно бути соромно за свою поведінку, адже я вигнала свою матір надвір.
Ще через годину мені зателефонувала тітка Таня (мамина сестра) і почала розмовляти зі мною мало не одними матюками. Вона взагалі досить нестримна жінка, а тут її явно понесло. Після цього дзвінка я ще більше зрозуміла, що перед мамою просити вибачення я не буду. Зрозуміло ж, хто тітці виставив ситуацію в такому світлі, щоб винна була тільки я?
Ще хвилин за двадцять зателефонував вже мій чоловік. Мама додзвонилася і йому. Розповіла, що я її вигнала.
Вчора мама мала долікуватися і поїхати додому. Більше вона мені не дзвонить.
