Марина стояла біля вікна й дивилася, як ранкове світло ллється на яблуні в саду. Пів року тому й подумати не могла, що прокидатиметься під щебет птахів, а не під міські гудки. Розлучення далося тяжко, зате відкрило несподівану свободу.
Квартиру продали, майно поділили — на виручені гроші вона взяла невеликий будиночок у передмісті й перейшла на дистанційну роботу.
Двадцятирічна Аліна спершу зустріла мамин вибір без ентузіазму.
— Мамо, ти що, в пустельниці зібралася? — обурювалася донька. — Живи по-людськи в місті, знайомся, спілкуйся…
Та Марина відчувала тут рідкісний спокій. Професія програмістки дозволяла працювати звідусіль, а дача стала затишним укриттям. Вона посадила грядки й квіти, облаштувала літню кухню. Уперше за багато років її життя належало лише їй.
Тишу перервав телефонний дзвінок.
— Маринко! — пролунав знайомий голос. — Це Свєта. Твоя двоюрідна. Пам’ятаєш?
Як же не пам’ятати. Світлана — на три роки молодша, завжди в центрі уваги. Після школи бачилися рідко — хіба на сімейних застіллях.
— Привіт, Свєто. Як ти?
— Чула від Аліни, що ти дачу купила! Молодчина! Я така рада! Можна приїхати в гості? Дуже хочу глянути на твоє гніздечко.
Марина трохи напружилася. До гостей не готувалася, та й зі Свєтою стосунки завжди були… особливі. Але відмовляти родичці ніяково.
— Заїжджай, звісно. Лише попередь, я зустріну.
За тиждень на порозі з’явилася Світлана з незнайомим чоловіком. Вбрана, як завжди, ефектно: яскравий макіяж, модна сукня, шпильки — зовсім не дачний наряд.
— Марин, познайомся: Ігор, мій новий кавалер, — представила вона супутника. — Підкинув мене машиною.
Ігор виявився приємним, хоча небагатослівним. Світлана ж ахала від усього підряд.
— Яка краса! — не вгамовувалася, переходячи з кімнати до кімнати. — Сад — доглянутий, літня кухня — мрія! Марин, ти ніби в казці живеш!
Марина поставила чай і домашній пиріг. Світлана цвіла, без упину теревенила: про роботу в салоні краси, нові знайомства, плани.
— До речі, — раптом кинула вона, — у мене скоро день народження. Тридцять вісім. Хочу відсвяткувати якось по-особливому. Марин, а давай зробимо це в тебе? Тут же така природа! Я покличу кількох подруг, ти — когось зі своїх… Буде супер!
Марині стало ніяково. Вона не любила гомінких компаній, а дачу берегла як місце тиші, а не вечірок.
— Свєто, не знаю… У мене тут усе просто, я не звикла приймати багато людей…
— Та перестань! — замахала руками Світлана. — Нічого грандіозного! Просто посидимо надворі. Ду-уже прошу, Марин! Саме тут хочеться відзначити!
Марина вагалася, але відмовити було незручно. Урешті-решт, сестра ж — хай і двоюрідна.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Але без натовпу й щоб усе пристойно.
— Звісно! — розквітла Світлана. — Дякую, рідненька! Я така щаслива!
Домовилися на суботу через два тижні. Світлана поїхала в піднесеному настрої, а Марина лишилася з дивним осадом. У поведінці сестри щось не давало спокою, тільки не вдавалося вловити, що саме.
Наступні дні Марина присвятила підготовці: придбала нові садові меблі, навела лад у будинку й на подвір’ї. Світлана двічі телефонувала, уточнювала дрібниці, але на запитання про кількість гостей відповідала якось розпливчасто.
— Та нас буде небагато, — відмахувалася вона. — П’ятеро-шестеро, не більше.
У суботу зранку Марина доводила підготовку до ладу: нашаткувала салати, поставила в духовку м’ясо, заздалегідь купила торт. До обіду все було готове, і вона з тривожним нетерпінням чекала на гостей.
Першою нагрянула Світлана — не сама, а з цілою зграєю. З машини один за одним вибралися семеро: сама іменинниця, Ігор, дві її подруги з чоловіками та ще якийсь знайомий.
— Марин, привіт! — весело вигукнула Світлана. — Ми вже тут! Дивись: це Таня з Олегом, це Люда з Вітею, а це Сергій. Найближче коло!
Марина розгублено перекинулася привітаннями. Людей було більше, ніж вона уявляла, і на цьому сюрпризи не закінчилися. За пів години підкотила ще одна автівка — з неї вийшли четверо.
— Це мої колеги! — оголосила Світлана. — Вони теж хотіли мене привітати на такій красі!
У Марини всередині наростала тривога. Гостей назбиралося одинадцятеро; вони розсілися на веранді й у садку, гомоніли, сміялися.
— Свєто, — тихо нагадала вона, — ти ж обіцяла п’ятеро-шестеро…
— Ой, та знаєш, як буває, — відмахнулася та. — Один покликав іншого, той — ще когось… У тебе ж ділянка простора!
Марина змовчала, але в душі все стислося. Швидко прикинула запаси й зрозуміла, що на всіх не вистачить.
— Сідайте до столу, — стримано запросила вона. — Зараз усе винесу.
Та тут вигулькнув новий «сюрприз». Щойно Марина почала ставити страви, хтось із гостей поцікавився:
— А торт де? Та ігристе? День народження ж!
Марина завмерла. Торт був один — на невелику компанію, а алкоголь вона не купувала, бо майже не п’є.
— Я… не розраховувала на такий натовп, — розгублено промовила. — Торт є, але невеликий, а з напоями…
— Марин, — голосно перебила Світлана, і всі стихли. — Дача ж твоя — отже, й частування на тобі!
Понад столом зависла тиша. Марина відчула, як приливає кров до обличчя. Стало ясно: її загнали в кут. Схоже, Свєта від початку замислила свято «за рахунок господині», не попередивши про масштаби.
— Я розумію, — повільно сказала Марина, — але готувала на невелику компанію. Може, хтось скочить до магазину?
— Навіщо? — обурилася подруга Світлани. — У господині все має бути! Ми ж у гостях!
— Авжеж! — підтримав її чоловік. — Який сенс у гостях, якщо все самим купувати?
Ситуація відверто пливла з рук. Очевидно, від Марини чекали повного забезпечення — ніхто навіть квітів іменинниці не приніс.
— Гаразд, — зітхнула вона й дістала телефон. — Спробую оформити доставку.
Вона знайшла номер найближчого закладу й почала замовляти додаткові страви та напої. Сума назбирувалася чимала, але відступати вже не було куди.
Поки Марина говорила, рипнула хвіртка. Вона підвела очі — на подвір’ї стояла донька Аліна.
— Привіт, мамо! — вигукнула. — Тітка Свєта телефонувала, запросила на день народження. Хотіла зробити сюрприз!
Марина зраділа, та водночас їй стало ніяково: тепер Аліна побачить увесь цей балаган.
— Мам, що тут коїться? — нахилилася донька. — Чому ти замовляєш їжу? Гості хіба нічого не принесли?
— Аліно, потім, — прошепотіла Марина, прикриваючи мікрофон.
Та донька вже все зчитала з обстановки. Окинула натовп тверезим поглядом і посерйознішала.
— Тітко Свєто, — голосно звернулася до іменинниці, — сьогодні ж ваш день народження, так?
— Так, сонечко, — усміхнулася Світлана. — Дякую, що прийшла!
— Тоді де ваше частування? — не вгамовувалася Аліна. — Де торт, який ви привезли? Де напої?
Світлана розгубилася.
— Аліно, ми ж у гостях…
— У гостях? — перепитала дівчина. — Ви прийшли святкувати свій день народження до моєї мами й чекаєте, що вона всіх годуватиме? Серйозно?
Усі стихли. Марина відчувала, як донька стала на її бік, і це водночас зігрівало й трохи бентежило.
— Аліно, не варто, — попросила вона.
— Навпаки, варто, мамо! — різко відповіла дівчина. — Тітко Свєто, ви доросла людина. Хочете відсвяткувати день народження — самі й подбайте про частування. Робити з мами безплатну їдальню — некрасиво!
— Але ж вона погодилася… — спробувала заперечити Світлана.
— Вона погодилася дати місце, а не годувати всю вашу компанію, — відрізала Аліна. — Мам, скасовуй замовлення. Нехай тітка сама оформить і оплатить усе, що потрібно для її свята.
— Аліно, ти що? — обурилася Світлана. — Ми ж рідня!
— Тим більше соромно так поводитися, — не відступила дівчина. — Мам, навіть не думай за це платити!
Марина перевела погляд із доньки на сестру, тоді — на ніякових гостей. Аліна мала рацію. Вона скасувала замовлення й поклала телефон.
— Свєто, — сказала рівним тоном, — якщо хочеш святкувати тут, бери на себе частування. Я надам простір і посуд, але годувати всю компанію не буду.
— Як ти можеш! — спалахнула Світлана. — Ми ж домовлялися!
— Домовлялися про невеличке коло, — спокійно нагадала Марина. — А привела ти одинадцять людей. І ніхто навіть квітів не захопив.
Незручна пауза затягнулася. Гості переглядалися. Нарешті Ігор підвівся:
— Свєто, дівчата праві. Я поїду до магазину, усе докуплю.
— Я з тобою, — озвався ще один чоловік. — Незручно вийшло.
Світлана спалахнула червоним — і від злості, і від сорому. Такий поворот її явно не тішив.
— Гаразд, — прохрипіла вона. — Але я цього не забуду.
— І правильно, — спокійно кинула Аліна. — На майбутнє: хочеш свято — готуй його сама, а не за чужий рахунок.
Частина компанії подалася по продукти, інші лишилися й спробували розрядити обстановку. Святкування все-таки відбулося, але було видно: Світлана зла, говорить уривками й мріє швидше поїхати.
Коли гості нарешті роз’їхалися, Марина з Аліною вдвох прибирали посуд.
— Дякую тобі, — щиро сказала Марина. — Без тебе я б витратила купу грошей на чужий день народження.
— Мам, ти надто м’яка, — похитала головою Аліна. — Тітка цим користується. Вона завжди такою була — з дитинства пам’ятаю.
— Мабуть, так. Я просто не хотіла сваритися з ріднею.
— Такі «родичі», що сідають на шию, не потрібні. Справді близькі ніколи не поставлять тебе в ніякове становище.
Марина обняла доньку. Вона вдячна, що Аліна заступилася й показала характер. Схоже, виховала правильно.
— Знаєш, — усміхнулась Марина, — відчуваю, Свєта більше не проситиметься в гості.
— І чудово! — розсміялася Аліна. — Тепер ти точно знаєш, як поводитися з такими людьми.
Вони закінчили прибирання вже на заході. Марина заварила чай, і вони вмостилися на веранді, насолоджуючись тишею та спокоєм.
— Мам, — раптом спитала Аліна, — можна я інколи приїжджатиму до тебе на вихідні? Тут так затишно.
— Звісно, люба. Ти завжди бажана гостя.
— На відміну від деяких родичів, — усміхнулася вона.
Марина засміялася. Урок засвоєно: доброта має межі, а гостинність не повинна перетворюватися на жертву.
Світлана справді більше не телефонувала: схоже, зрозуміла, що задум із «безкоштовним рестораном» не спрацював. Марина про це не жалкувала. Вона збагнула: справжні близькі — ті, хто цінує твою доброту, а не користується нею.
І дача з нову стала її тихим прихистком — місцем, де добре бути наодинці й кликати лише тих, хто справді дорогий.
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
