– Віддай мені будинок, – вимагав брат, – зрештою, у тебе квартира є, а нам з дітьми куди?!
– Я не проти, – тихо сказала я. – Забирай.
Він так і завмер. Явно не чекав такого повороту, готувався до тривалої облоги, аргументи заготовив, може, навіть Таньку свою інструктував, щоб подзвонила мені та поплакала в слухавку про дітей…
– Тобто як… забирай? – спитав він.
– Отак і забирай. Оформимо все, як належить. Дім тобі, а мені… – я оглянула кімнату, згадуючи, що тут ще залишилося з батьківського спадку. – Мені гараж залиш і дідусеву машину.
Віктор розреготався так голосно, що кіт на підвіконні нервово смикнувся і стрибнув на підлогу.
– Гараж? Ту розвалюху за городами? І «Волгу»? Олено, ти що, з глузду з’їхала? Вона ж тридцять років стоїть під брезентом, двигун, напевно, весь проіржавів… Металолом!
– Ну то й що? – Знизала я плечима. – Мені на згадку залишиться. Дідусь її дуже любив.
Брат дивився на мене, як на міську божевільну. У його очах читалося таке полегшення навпіл з презирством, мовляв, дає сестра, цегляний двоповерховий будинок на гараж з мотлохом змінює …
– Ну, якщо ти наполягаєш… – посміхнувся Віктор. – Тільки потім не шкодуй, домовились? Без образ?
– Без образ, Вітю.
За тиждень ми оформили всі папери. Нотаріус кілька разів перепитала мене, чи я розумію, що роблю. Віктор при кожному її питанні нервово смикався на стільці, боявся, мабуть, що я передумаю. Але я лише посміхалася та підписувала документи.
Після оформлення він обійняв мене прямо на ґанку нотаріальної контори, міцно так, по-братерському. Навіть розчулився:
– Оленко, ти… Ти найкраща сестра на світі! Танька не вірила, що ти погодишся. Говорила, будеш гроші вимагати, чи ще щось. А ти… Дякую!
Я поплескала його по спині, відчуваючи, як він весь світиться від щастя. Бідолашний мій братик. Все життя думає, що він найхитріший…
***
Незабаром я приїхала до гаража. Відчинила скрипучі ворота, увімкнула тьмяну лампочку. «Волга» стояла під старим брезентом дідуся. Я зняла його дуже обережно, наче знімала покривало зі сплячої красуні.
Машина була… чудова. Так, стара, так, у пилюці. Але я пам’ятала, як дідусь її доглядав. Як міняв масло суворо за графіком, навіть коли вже майже не їздив на ній. Як перевіряв антикорозійку, як змащував усі з’єднання, як заводив її раз на тиждень, щоб «серце не застоювалося».
– Він знав, – сказала я вголос у порожньому гаражі. – Дід знав, що вона особлива.
Оглянувши машину, я зателефонувала до знайомого, який займався відновленням ретроавтомобілів. Андрій приїхав за дві години, довго ходив навколо дідусевого «коня», заглядав під капот, перевіряв днище ліхтариком.
– Т-а-а-к, – сказав він нарешті, випроставшись і обтрусивши руки, – це ж двадцять перший ГАЗ, третьої серії, шістдесят четвертого року. В ідеальному стані! Все рідне, навіть фарба заводська. Таких одиниці залишились. Колекціонери за таку душу продадуть.
– І скільки… вона може коштувати?
Андрій назвав суму. Я сіла на старий табурет біля стіни.
– Ви жартуєте?
– Анітрохи. Можу покупця знайти хоч завтра. У мене клієнт є, він саме таку шукає вже три роки. – “Бежеву троянду”, третя серія, з оленем на капоті. Мрія його молодості.
Я дивилася на «Волгу» і згадувала, як дідусь казав мені незадовго до відходу в інший світ:
– Оленко, ти одна в нашій родині голову на плечах маєш. Вітька твій весь в матір, емоції одні та жадібність. А ти думати вмієш. Машину мою бережи, вона тобі знадобиться.
Тоді я вирішила, що це старече. Ну яка користь від автомобіля, що не їздить? А дідусь, виявляється, знав.
Знав, що будинок старий, йому сто років в обід, що дах тече щовесни, що піч міняти треба, що фундамент весь у тріщинах. Знав свого онука і чудово розумів, що Вітька на будинок зазіхне, а на залізо старе і не подивиться.
Угоду оформили швидко. Покупець гладив капот “Волги” як живу істоту і мало не плакав від щастя. Я поклала гроші в банк. Не всі, звісно, частину витратила на ремонт квартири, частину відклала дочці на освіту. Але більшу частину поклала.
А невдовзі сталося ось що.
***
– Олено, відчиняй, це я! Олена! – Віктор барабанив у двері так, що сусідка із квартири навпроти висунулась на майданчик.
Я відчинила. Брат стояв на порозі, скуйовджений, злий, очі червоні.
– Ти… Ти знала! – Випалив він з порога. – Ти все знала!
– Що я знала, Вітю? – Спокійно запитала я.
– Дах! – заволав брат. – Дах провалився! Від снігу! І вікна всі розсохлися, дме так, що фіранки вітрилом! І пічка… Пічка тріснула, топити не можна! А нову ставити – це ж всю підлогу розбирати! Ти знала! Знала та мовчала!
Тут зі своїх квартир стали висовувати носи й інші сусіди.
– Заходь давай, – сказала я братові.
Він увійшов і навіть роззуватися не став, як був у черевиках, так і пройшов на кухню.
– Вітю, ти ж сам хотів будинок, – сказала я, – я тобі його й віддала.
– Ти мені підсунула розвалюху! А сама… – він грюкнув долонею по столу. – Машину! Ти продала дідову машину! Сусідка з дому навпроти бачила, як її на евакуаторі забирали! За скільки ти її продала?
– Це моя справа.
– Як це твоя? Як твоя? Це ж наша спільна спадщина! Ти маєш поділитися! Я дах латаю, пів будинку перебудовую, всі гроші туди вбухав! А ти… Ти на старому залізі наварилася!
Я присіла поруч із братом і поклала руки на столі.
– Вітю, а пам’ятаєш, як ти сказав, що це, цитую, «металолом»? Адже сказав?
– Ну… сказав, але…
– Ти назвав дідусеву машину мотлохом. Було таке?
– Але ж я… Я ж не знав!
– А треба було знати. Треба було пам’ятати, як дідусь її беріг. Треба було думати, чому він її не продавав, хоч пропозиції були.
– Але ж ти хотів дім! Великий цегляний будинок. Символ успіху, так? Щоб всі бачили, ось він, Віктор, господар родового гнізда. Так?
– Дай грошей! – випалив він після паузи. – Половину дай! Це буде чесно!
Я похитала головою.
– Ні, Вітю. Ти здобув те, що хотів. Будинок. І я теж отримала те, що хотіла. Я тобі нічого не винна.
– Ти… Ти безсердечна! Я ж твій брат! Єдиний брат!
– Вітю, ти сам просив мене про “без образ” після нотаріуса! Пам’ятаєш? – нагадала я. – А ти ж не міг не знати, в якому стані будинок.
– Не міг не пам’ятати, як тато останні лише десять років раз у раз латав його. Але ж ти не слухав, коли він казав, що треба робити капітальний ремонт. Ти чув тільки – будинок, ділянка, центр селища…
Віктор схопився.
– Я… Я в суд подам на тебе! – загримів він.
– Подавай, – знизала я плечима, – у мене всі документи в порядку. Ти відмовився від гаража та машини, а я відмовилася від будинку. Добровільно. У нотаріуса. Що не так?
Він постояв ще хвилину, стискаючи та розтискаючи кулаки. Потім розвернувся і вийшов.
З того часу минуло три роки. Віктор не дзвонить і не пише. Зате базікає всім родичам та друзям, що я його обдурила. Хто вірить, а дехто і пальцем біля скроні крутить.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
