– Дай грошей, мені негайно треба! – Зажадав брат.
Поки я намагалася впоратися з подивом, він підійшов ближче і, спершись обома руками на мій стіл, сказав:
– У мене ніби ювілей на носі, а грошей немає. Дай, га?
Все сталося надто швидко та раптово. Я сиділа в офісі та закінчувала звіт для податкової. Голова моя гула від цифр, від цих нескінченних стовпчиків, які треба було звести докупи. І ось, Льошка. Як чорт із табакерки, як нежить у розпал відпустки.
Льошка – це мій старший братик, який до своїх сорока років не мав ні дитини, ні кішки, зате мав два безумовні таланти, – він міг зникати та з’являтися, коли йому це було потрібне.
У першому випадку його не можна було розшукати навіть із навченими собаками, а в другому – його просто неможливо було позбутися.
– Я знаю, знаю, – знову заговорив брат, – сорок років мужику відзначати не можна, таке інше. Але я вже обіцяв людям. Дай, га?
– Льоша… – я зняла окуляри й потерла перенісся, на якому вже відбилася червона вм’ятина. – Ти…
– Знаю, знаю! – знову перервав мене брат. – Я тобі винен, так. Але, Марійко, я поверну, ось присягаюся, поверну! Ось відзначу ювілей і поверну… частинами… Потім. Дай, га? Ось зараз мені треба!
Я глибоко вдихнула, потім різко видихнула, це завжди допомагало мені хоч трохи заспокоїтися і почати думати, і сказала:
– Льошо, постривай. Ювілей – це чудово. Сорок років – дата серйозна, не сперечаюся. Але скажи мені, будь ласка, чому я мушу його фінансувати?
– А хто ж ще?
Він розвів руками, посміхнувся, і на щоках у нього заграли «дитячі» ямочки, які свого часу звели з розуму двох його колишніх дружин, від аліментів яким він бігав уже сьомий рік.
– У нас з Оленкою і так грошей обмаль, ми ледве кінці з кінцями зводимо. А ти тут сидиш, – він обвів мій кабінет і чомусь затримався на фікусі в кутку. – Непогано влаштувалася. Робота в тебе грошова, сім’ї нема… Ну, Машко, ну дай мені грошей, ну чого ти?!
– Добре влаштувалась, значить, – посміхнулася я про себе.
Я часто чула це на свою адресу. Деякі родичі говорили ці слова чи не із захопленим придихом, деякі – із засудженням. І всі вони час від часу просили у мене грошей.
Я, до речі, не була мільйонеркою. Просто мала свій бізнес, й справи йшли непогано.
– Льошо, – я намагалася говорити рівно, – ти ж розумієш, що гроші мені не падають з неба?
– Та розумію я! – нетерпляче смикнувся брат. – Але й ти зрозумій…
– Я працюю! – Підвищила я голос, побачивши, що він зовсім мене не розуміє і не чує. – Кожен божий день! І перш ніж «непогано влаштуватися», я орала без відпусток та вихідних!
– Ну ось, лекції пішли … – Закотив очі Льошка. – А я ж просто…
– Ось саме що “просто”! – Розсердилася я. – Все в тебе просто, як у тієї бабки з байки… А ти теж міг би заробляти нормально! У тебе була посада, пам’ятаєш? Ти був головним інженером.
Льошка скривився.
Ну так, була справа… Була історія, яку в нашій родині не згадували. Льошка загуляв із якоюсь Оксаною із планового відділу, а друга його дружина, дізнавшись про це, влаштувала скандал прямо в офісі. Це був огидний скандал із чубаниною.
Жінок ледве розняли, а потім брата попросили піти за власним бажанням. В іншому випадку його могли звільнити за статтею.
– Ну і чого ти минуле ворушиш? – процідив він крізь зуби. – Ще згадай, як я в школі найкраще у шахи грав і на олімпіадах з математики призові місця брав…
– Льоша…
– Замість просто допомогти, ти почала тут… Маша! Якщо ти мені не допоможеш, я… Я мамі зателефоную!
– Ого … – подумала я. – Оце так.
Мама була козирем, який брат витягав щоразу, коли аргументи закінчувалися. Мама, сімдесятирічна наша мама з її хворим серцем і святою вірою в те, що Льоша просто невдачливий, просто життя до нього несправедливе, стояла за нього, як то кажуть, горою.
Я раптом згадала, як п’ять місяців тому мама зателефонувала мені об одинадцятій вечора. Голос у неї був такий, ніби на жалобній церемонії.
– Машенька, – сказала вона, – Льошу виселяють. Він довго не платив іпотеку. Ти ж сама розумієш, він не може, у нього зараз складний період. Допоможи, доню!
І я допомагала. П’ять місяців я платила його іпотеку. Я скасувала відпустку, припинила ходити до стоматолога, хоч зуб мудрості вже пів року нив, нагадуючи про себе ночами.
Я економила на всьому, а Льошка з Оленою їздили на шашлики щовихідних, фотографії в соціальних мережах не дадуть збрехати.
– Льоша, я п’ять місяців іпотеку за тебе платила, – сказала я. – П’ять місяців! Це сто тисяч. За цей час ти хоч раз подякував? Хоч якось поцікавився, як у мене справи?
– Пфф… Ну ось, лекції закінчилися, тепер претензії пішли… – брат стомлено глянув на мене. – Слухай, Маріє, ну годі вже! Ти одна живеш, тобі витрачатися нема на що. Ні дітей, ні чоловіка. Навіщо тобі гроші? Туди забереш із собою, чи що?
Я уважно подивилась на брата. Він відповів мені роздратованим поглядом.
– Ні, він не розуміє, – подумала я. – І, видно, ніколи не зрозуміє.
– Іди, Льоша, – сказала я, – і не заважай мені працювати.
– Що? – витріщився на мене брат.
– Іди з мого кабінету! – повторила я. – І з мого життя теж. Я не дам тобі жодної гривні! Ні на ювілей, ні на що інше. Викручуйся як-небудь сам!
Він дивився на мене з непідробною злістю. Потім обличчя його раптом стало багряним, як у гіпертоніка перед нападом.
– Та ти… Ти серйозно, чи що, мені відмовляєш?
– Абсолютно серйозно, – запевнила я.
– Та я… Я мамі зараз…
– Валяй, дзвони, – я знизала плечима. – Дзвони мамі, скаржся, якщо тобі, сорокарічному чоловіку, ні краплі не соромно. Але, повторюся, до мене більше ніколи, за жодних обставин…
– Та ну тебе!
Він вискочив з мого кабінету, вибіг надвір і незабаром зник.
– Зараз зателефонує наша вища інстанція, – посміхнулася я.
І точно. Мама зателефонувала мені через пів години, як пішов брат.
– Льоша мені все розповів! – З місця в кар’єр почала мама. – Ось я завжди знала, що ти егоїстична та меркантильна особа, але щоб так… Ти чому не дала братові грошей?
– Тому що брат трохи знахабнів! – Сказала я. – Він же не збирається повертати мені борг!
– Який ще борг? – прокричала мама.
– Ну… як би… іпотека…
– Це ніякий не борг! – категорично заперечила мама. – Це була допомога з твого боку. Зрозуміла мене? Допомога! Бач, ти… Вигадала теж… борг…
– Гаразд, нехай так. Але допомагати йому я більше не буду!
– Як це не будеш? – обурилася мама.
– А ось так!
– Егоїстка! – Ображено сказала після паузи мама, і повісила слухавку.
Льоша спробував було натиснути на мене через інших родичів, але коли я запропонувала їм скинутися і сплатити йому ювілей, вони від мене відстали.
Брат продовжує скидати смс, де волає до моєї совісті. Ех, і навіщо я взагалі йому допомагала, все одно погана залишилася!?
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
