– Голубці тут завжди відмінні, – Ігор Сергійович відсунув спорожнілу тарілку убік, – батько твій гарного шеф-кухаря знайшов.
– А ось салати не завжди вдаються. Сьогоднішній «Цезар», наприклад, дуже посередній. Сухарі м’які. Хто його робив?
– У нас за салати Зінаїда Петрівна відповідає.
– Ну, Зіночку на пенсію давно настав час відправити. Нехай онукам пиріжки пече. Я вже заміну їй підшукую.
– Як це? – Здивувалася Ірина, – я вас про це не просила, здається. І Зінаїдою Петрівною я задоволена. На її котлети в ресторан з іншого кінця міста приїжджають.
– Рецепт дізнаємось, це недовго. І молодших офіціантів підберемо …
– Та не збираюся я нікого підбирати!
– А ти й не будеш. Тепер рестораном інші люди займуться.
– Але ж він мені в спадок дістався.
– Спадщина – це квартира твоя, живи, ніхто не вижене. Рахунок у банку. А «Три апельсини» – це проєкт не тільки твого батька був, а й інших серйозних людей. Ось вони й візьмуть заклад у свої руки.
– І навіть ви? Ви ж батькові другом…
Ігор Сергійович знизав плечима:
– Бізнес. Нічого особистого… Ми ж, до речі, ресторан не просто “відіжмемо”, ми його в тебе купимо. За розумну ціну, звісно.
Незабаром, щоправда, виявилося, що ціну їй запропонували розумну лише з погляду покупців. А по-доброму її й символічною можна було назвати тільки з великою натяжкою.
…Тато Ірини в цьому бізнесі був людиною впливовою. Починав із невеликих барів, потім створив популярний ресторан у центрі міста на місці колишньої «Пельменної».
Дочку залучив після інституту, довірив їй купувати продукти на ринку саме для салатів. Але на кухню не пускав, казав, що тут свої професіонали потрібні.
І нехай батько з нею і з матір’ю давно вже не жив, оскільки з’явилася в нього інша жінка, але Ірину поряд із собою він намагався завжди тримати. А от тієї, іншої жінки, вона майже не бачила.
Нова пасія батька була досить успішним лікарем-хірургом і до ресторанного бізнесу ставилася, м’яко кажучи, прохолодно. Мабуть, тому батько у заповіті лише доньці «Три апельсини» і залишив.
Склав він цей заповіт, напевно, тоді, коли зрозумів, що хворий невиліковно. Є хвороби, які навіть дуже успішні хірурги не можуть побороти.
Як батька не стало, ресторан продовжив працювати й без Ірини. У закладі був свій керівник, але вона з ентузіазмом намагалася брати участь у всьому процесі, оскільки мріяла створювати нові страви й згодом змінити дизайн на більш сучасний.
У колективі до неї ставилися добре, бо давно знали, та й узагалі всі були тут однією дружною родиною.
І ось у цієї родини з’явилися нові господарі. Ірина, звичайно, очікувала, що до «Трьох апельсинів» хтось обов’язково почне виявляти корисливий інтерес. Але не такий відверто грабіжницький.
І тим більше зрадницьким виявився удар з боку Ігоря Сергійовича, який її ще маленьку разом із батьком у парк на атракціони водив. Виявилося потім, що він цими атракціонами й володів, і не лише в одному парку.
Батько взагалі мав багато знайомих впливових чиновників та бізнесменів. І всі вони здавались їй у дитинстві добрими солідними дядьками.
Чи не чарівниками, бо вони не скупилися на дорогі подарунки, варто було їй тільки про якусь іграшку заїкнутися.
І тепер ці добрі чарівники забирають у неї ресторан. Причому, нахабно.
Чоловік Ірини, Костянтин, який працював на залізниці й від ресторанного бізнесу був ще далі за нову батьківську дружину, ситуацію оцінив по-своєму:
– Я давно тобі казав, що шинок цей – справа напевно кримінальна. Продавай його за будь-які гроші, і справа з кінцем.
– Хочеш – чебуречну відчини біля вокзалу. Прибуткове, мабуть, заняття. Щодня бачу, як на Привокзальній площі черга за гарячими чебуреками вишиковується.
– Там кожен сантиметр цієї площі давно поділений. І потім, «Три апельсини» – це і про батька пам’ять.
– У нас дача залишилася – також пам’ять. І квартира, якщо дати раду. А туди не лізь. Там такі акули плавають, – одразу перекусять.
Самі ці акули не показувалися, лише Ігор Сергійович заходив. Регулярно заводив розмову про продаж ресторану, їв свої улюблені голубці та підкреслено акуратно за них розплачувався. Якось сказав:
– Даремно ти, дівчино, викаблучуєшся. Це я з тобою по-батьківському розмовляю. Але ж й інші можуть прийти…
– Погрожуєш?
– Я? Боже борони! Я ж про тебе дбаю. Не про себе.
– І у цьому продажу вашого інтересу немає? Нізащо не повірю!
– Є небагато. Але ті люди, яким твої «Три апельсини» сподобалися, вони набагато впливовіші. І могутніша, до речі. Відверто кажучи, вони можуть у тебе просто цей ресторан відібрати, і нічого їм за це не буде.
І – почалося! Спочатку заявилися кримінального вигляду люди, які нахабно оглянули всі приміщення ресторану, перевернули ящик із помідорами та сказали, що батько Ірини нібито давно їм заборгував астрономічну суму.
Потім у залі вечорами, коли зазвичай було багато відвідувачів, почали спалахувати чубанини, та хмільні скандали, чого у закладі вже давно не траплялося.
Клієнтів, природно, поменшало, люди вважали за краще вечеряти та замовляти банкети в більш спокійних місцях.
Нарешті, одного ранку персонал «Трьох апельсинів» опинився перед відчиненими дверима, за якими в залі був влаштований справжній погром, а на кухні вміст усіх холодильників впереміш валявся на підлозі. Добре, хоч до напоїв на складі зловмисники чомусь не дісталися.
Ірині вдалося влаштувати так, щоб справа про погром потрапила до рук Бориса Пашкова, однокласника. Вона розповіла йому все, починаючи з Ігоря Сергійовича.
Борис похитав головою:
– Навряд чи він за цим стоїть. Його просто вибрали посередником, оскільки ви давно знайомі. Ми здогадуємось, хто центр міста до рук прибирає.
– Тільки просто так його голими руками не візьмеш. Тут сильна доказова база необхідна.
– А хто це?
– Так, є один власник заводів, газет, пароплавів… Він раніше у міській адміністрації працював. Ось і знайшов стежку до чужої нерухомості. До речі, з вашим погромом. Дивності там є.
– Які? Все ж, наче, ясно – зайшли, розбили…
– А як зайшли? Слідів злому на замку немає. І сигналізація вночі не спрацювала. Отже, хтось відімкнув її. І ключ лиходіям передав. Виходить, у тебе в колективі засланий козачок є, зрадник.
– Та немає в мене засланих. Усі давно працюють.
– Значить, когось підкупили. Або залякали…
Незабаром лихо й додому дісталося. Чоловік несподівано виставив ультиматум:
– Або ти кабак продаєш, або я піду. Мене вже вдруге із лезом біля під’їзду зустрічають. Кажуть, якщо я тебе не вговорю, і мені дістанеться. Мені цього не треба. Я хочу жити.
– Біжиш, значить… А я пам’ятаю, як обіцяв бути надією та опорою.
– У нормальної дружини! А не в недолугої, яка через свої ложки-виделки на амбразуру кидається.
І одного дня справді пішов. Причому, всі речі забрав із собою, навіть кухоль улюблений. Який, до речі, йому Іринка подарувала.
Боря Пашков ситуацію прокоментував філософськи:
– Такий чоловік тільки дарма житлоплощу займає. Я ось теж рік тому зі своєю половинкою розлучився. Заробляю мало, вдома цілодобово не буваю. У тебе, до речі, ресторан поновився після розгрому?
– Давно вже.
– Ну, тоді я тебе запрошую до тебе на вечерю. Тільки за все заплачу, гаразд? І охороною твоєю заодно побуду, щоб ще хтось із битою не зазирнув.
Ірина несподівано для себе подумала, що такий точно не втече за першої небезпеки. І чого вона у класі на нього мало уваги звертала?
…Через пів року в місті арештували колишнього працівника адміністрації. Він, виявляється, не лише на «Три апельсини» претендував.
Навіть на великий торговий центр та підземну стоянку, яку, до речі, вже встиг “віджати”, як то кажуть.
Засланим козачком виявився бармен Вітя, якого Боря напрочуд швидко вирахував. Був у нього великий картковий борг, на цьому його і зламали. Змусили сигналізацію відключити та з ключа зліпок зробити.
Зайшов одного разу на голубці й Ігор Сергійович. Поцікавився, як справи. Потім, опустивши очі, розповів, що й у нього знайшли слабке місце, не все в його атракціонах було законно. От і довелося в шантажі взяти участь.
Ірина зла тримати не стала. Запросила ще заходити. Прощаючись, Ігор Сергійович поцікавився:
– А тебе тепер поліція охороняє? Я помітив – до тебе в кабінет хлопець у формі зайшов.
– Охороняє, – Ірина посміхнулася, – це чоловік мій майбутній, Боря. Весілля у нас через тиждень у цьому ресторані…
Як кажуть, – все добре, що добре закінчується…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
