– Дашко, ти знову картоплю смажиш? – Гнат прибіг на кухню і витріщився на мене з обуренням, ніби я хотіла його отруїти. – Це ж чисті вуглеводи! Ти хоч розумієш, що вони роблять з організмом?
Картопля апетитно шкварчала на пательні. Я колупала її дерев’яною лопаткою і думала про те, що ще пів року тому мій чоловік не знав слова «вуглеводи».
Точніше, знав, звісно. Ми обидва навчалися у школі та проходили біологію. Але раніше це слово не викликало такого обурення.
Пів року тому Гнатові стукнуло сорок, і в нього поїхав дах на ґрунті здоров’я. Почалося з того, що він купив гантелі, килимок для йоги та скакалку. Я навіть зраділа спочатку.
Думала, ну, нарешті! Хоч рухатиметься. А то сидить за комп’ютером днями та ночами, спина болить, коліна хрумтять. Думала, молодець чоловік, взявся за себе.
Але гантелі та килимок були лише початком. За ними прийшла важка артилерія. Гнат придбав абонемент у спортзал, потім почав купувати харчові добавки. Протеїн у банках розміром із відро, якісь амінокислоти, жироспалювачі, вітаміни для суглобів.
Через місяць вся кухня була заставлена цими банками, ніби ми тримали аптечний склад.
– Гнате, – говорила я, – ну, послухай. Ми ж не можемо собі дозволити харчуватися лососем, авокадо та шпинатом постійно. Ти стільки не заробляєш.
– Здоров’я безцінне, – відповів він з азартом. – Ти просто не розумієш. От почнеш займатися разом зі мною, тоді й зрозумієш.
Я працювала бухгалтером у будівельній фірмі. Вісім годин цифр, накладних, рахунків-фактур забирали останні сили.
Потім я йшла в магазин, вдома готувала вечерю за меню чоловіка, бо смажена картопля – це отрута. Потім прибирала, прала, прасувала до глибокої ночі.
От скажіть, коли мені було займатися собою? О третій годині ночі? Між прасуванням спортивних штанів чоловіка та приготуванням протеїнового коктейлю?
Але я терпіла. Я думала, що він перебіситься, перехворіє. Я знала, що чоловіки у сорок років переживають кризу середнього віку.
Вони стають гіршими за підлітків, постійно намагаються комусь щось довести. Можливо навіть самим собі. Я думала, чоловік награється та заспокоїться.
Але Гнат не заспокоювався. Він, навпаки, збільшував обороти. Тепер він витрачав на своє захоплення ще більше грошей, зовсім збожеволів на ґрунті здорового способу життя. З ним стало неможливо нормально спілкуватись.
– Дашка, – говорив він тепер, оглядаючи мене з голови до ніг оцінювальним поглядом, – тобі б теж не заважало зайнятися собою. Ну, форму виправити. Бо боки висять.
Він міг нічого й не казати. За нього красномовно говорив його погляд. Я все розуміла з цього погляду, з того, як він гидливо відвертався. Наче йому було неприємно на мене дивитись.
А я розглядала себе у дзеркалі й не розуміла, у чому проблема. Так, мені не двадцять років. Мені сорок один рік. Я, звичайно, не красуня, але й не потвора.
Звичайна жінка середнього віку. Втомлена, так. З темними колами під очима від недосипання. З десятьма зайвими кілограмами, які з’явилися після тридцяти п’яти років і йти ніяк не хотіли.
Я щиро намагалася зрозуміти, чому мій чоловік так гидливо кривиться, дивлячись на мене.
А потім я зламала праву руку. Посковзнулась на сходах у під’їзді, схопилася за бильця, але рука якось не так хруснула. І ось, я вже сиджу на сходах, притискаючи до грудей зап’ястя, що розпухає.
– Лікарняний, два місяці мінімум, – сказав травматолог, літній втомлений чоловік з руками, що пропахли гіпсом. – Перелом зі зміщенням, потрібна опер.ація, потім відновлення та реабілітація.
– Треба було дивитися під ноги, – сказав Гнат, коли я повернулася з травмпункту з рукою в гіпсі.
І це замість співчуття та підтримки.
– Якби ти займалася, то була б нормальна координація. Вестибулярний апарат, корсет м’язовий. Це досягається тренуваннями.
Я дивилася на його нову спортивну футболку за тисячу гривень зі спеціальної тканини, що відводить вологу.
На його кросівки для зали з амортизацією та підтримкою стопи. На банку протеїну із ванільним смаком. І розуміла, що тепер ми цього не потягнемо.
– Гнате, – сказала я, перекладаючи тему, – у нас не буде грошей. Я не зможу працювати кілька місяців. Якщо, звісно, не навчуся користуватися лівою рукою.
Він знизав плечима.
– Вчися. Ти ж бухгалтер. Чи не однаково, якою рукою в кнопки тикати? Це все справа у звичці.
Мені стало дуже прикро. Особливо з огляду на те, що останні пів року я тягла весь цей будинок, усі ці рахунки, всю цю його блискучу спортивну мрію.
– Добре, – сказала я. – Я навчуся. Я навчуся робити лівою рукою. Лише після опер.ації.
Наступного дня я не приготувала вечерю. Гнат повернувся із зали голодний, зазирнув у холодильник і нічого там не знайшов.
– Дашка, а що поїсти? – спитав він.
– Не знаю, – відповіла я з дивана, де лежала, підклавши під загіпсовану руку подушку. – Шукай. Може, знайдеш щось.
– Або сам собі приготуй. І мені заразом. Я поки що чистити моркву і шаткувати капусту однією лівою не навчилася.
Гнат пішов із незадоволеним виглядом. У холодильнику він знайшов пельмені та зварив нам на двох.- Вуглеводи, – подумала я, і мені стало смішно.
За три дні в нього закінчилися чисті спортивні штани. Я не прала. Звичайно, пере машинка, але витягувати та розвішувати мокру білизну однією рукою не зручно.
– Даша, – сказав мені Гнат через кілька днів, – це якось не чесно.
– Що саме? – поцікавилася я.
– Мені здається, ти все це робиш мені на зло.
– Гнате, – сказала я, – я шість місяців працювала на твій спортзал! На твій протеїн! На твої кросівки! Тому що твоєї зарплати на все це не вистачило б.
– Ти живеш не по коштах останні кілька місяців. Ти витрачаєш більше, ніж заробляєш. Але я мовчала. Я намагалася бути тією дружиною, що розуміє.
– Я годувала тебе, прала твої речі, прасувала твої спеціальні футболки. А ти дивився на мене, як на хатню робітницю, з якою соромно з’явитися на людях.
– Ти казав, що треба більше заробляти. Ось і заробляй! На їжу, на абонемент. На все. Але сам без мене.
Він мовчав, дивився на мене то з образою, то зі злістю.
– Я не можу тепер ходити до зали? – нарешті спитав він. – Без твоєї зарплати нам на це не вистачить?
– Потрібно більше заробляти, – сказала я. – Це ж твої слова. Хочеш – ходи. Я ж не забороняю. Прагни, заробляй.
Він мовчав, напружено сопів. Потім пішов на кухню варити пельмені. Дитячий садок «Ромашка» на прогулянці, слово честі.
Я лежала на дивані й розуміла, що п’ятнадцять років жила з інфантильною примхливою дитиною, а не з чоловіком.
Але я не хотіла цього бачити, не хотіла визнавати. Я хотіла бути щасливою, сама створювала це щастя, не чекаючи, поки чоловік спроможеться щось зробити.
А тепер, коли я тимчасово випала з життєвого ритму, його нездатність та небажання хоч якось попрацювати заради спільного блага стали очевидними.
Найприкріше, що мій чоловік так і не зрозумів, що безплатного спортзалу не буває. Що за свої хотіли треба платити.
І якщо не грошима, то своїм часом, своєю силою. І що я більше не збираюся бути цим вічним двигуном, безплатним невичерпним ресурсом. Сам, любий, сам! Дивишся, – і смажена картопля згодиться, – їсти то хочеться…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
