– Навіщо вам купувати машину? – дивувалася Світлана Іванівна, попиваючи чай у нашій квартирі. – Жили ж якось до цього і не думали про жодну машину.
– Хоча б для того, щоб возити дітей до школи, та в дитячий садок, – пояснила я свекрусі. – Та й на роботу в такому разі не доведеться виходити на годину раніше.
– Вони ж казна скільки зараз коштують! – Ціни, просто космос!
– Зараз нічого дешевого немає, – заперечив матері Станіслав.
– Невже ви маєте такі великі гроші? – лукаво примружилася свекруха.
– Ні, звідки? Автокредит візьмемо, – відповів чоловік. – Років за п’ять розплатимося.
Після цих слів мати серйозно задумалася і раптом поспішила додому. Через три години вона зателефонувала до Станіслава.
– Сину, ви ще машину купувати не передумали? – поцікавилася Світлана Іванівна.
– Ні, – розплився в усмішці чоловік, якому слова матері здалися дивними.
– Це добре! Загалом, я обговорила все з батьком, і ми вирішили віддати тобі свою машину! – з гордістю заявила вона.
– А як ви самі будете?
– Ми на ній практично не їздимо. Якщо раз на пів року виберемося на ринок, і то добре. Думаю, що двічі на рік ти й сам зможеш нас возити, – чекаючи на похвалу, промовила жінка.
– Навіть не знаю, що на це сказати, – розгублено відповів Станіслав. – Давай ми її хоча б викупимо за символічну суму, бо якось незручно брати просто так.
– Добре! Сорок тисяч гривень, – озвучила ціну Світлана Іванівна. – Коли зможеш віддати?
– На вихідних, – сказав Станіслав, відчувши невелику незручність.
Він і сам не знав, навіщо погодився купити у батьків стару дев’ятку, у якої проржавіло дно та крила. За прикидками чоловіка вона навіть таких грошей не коштувала, і годилася на здачу в брухт.
Можна було, звичайно, відмовитись, але зробити це було вже незручно, бо родичі могли образитися.
Мені Станіслав теж не наважився розповісти про те, що збирається купити у батьків стару колимагу.
Він приховав від мене цей факт, коротко повідомивши, що батько та мати безплатно віддали йому свою стару машину.
Нишком від мене чоловік узяв кредит, і віддав гроші за автомобіль Світлані Іванівні.
Однак натомість він попросив мене укласти договір купівлі-продажу, щоб у майбутньому не виникало жодних проблем.
Близько трьох місяців Станіслав проїздив на старій машині, перш ніж вона почала ламатися. В автосервісі похитали головою, та винесли вердикт, що автомобіль уже не воскресити.
Не знаючи, що робити, чоловік задумався над тим, щоб придбати нову машину, а цю пустити в брухт і повернути хоч якісь гроші.
Світлана Іванівна наче шостим почуттям відчула це і зателефонувала до сина.
– Як у вас справи? Як машина?
– Зламалася! Купуватиму іншу, а цю здам на брухт, – поділився своїми планами з матір’ю Станіслав.
– Як це зламалася? – Здивувалася жінка. – Ми стільки років на ній їздили, і нічого не ламалося, а тобі й трьох місяців вистачило, щоб її ухайдокати.
– Вона була стара! Я ж не для краси її купив, – заперечив Станіслав, якому звинувачення матері не сподобалися.
– Ти просто не вмієш нічого берегти! – продовжувала докоряти сину Світлану Іванівну. – Знали б ми з батьком, що так буде, нізащо не віддали б тобі нашу машину!
– Я її купив, – син вирішив нагадати матері про те, що автомобіль дістався йому зовсім не дарма.
– Ой, купив ти! Ми її практично задарма тобі віддали! Ти полагодити машину не пробував? – сухо запитала жінка.
– Сенсу немає! Ремонт обійдеться набагато дорожче, – неохоче пояснив Станіслав. – Вона віджила свій термін!
– У такому разі ми хотіли б отримати свою частку, – незворушно промовила Світлана Іванівна.
– Яку частку? – злякався чоловік. – Я хіба вам щось винен?
– Звісно! Ти отримав нашу ластівку практично за безцінь. Ти бачив, які зараз ціни? – обурено вигукнула мати. – Якщо машину вже не повернути, то ми хочемо отримати свою частку!
– Мамо, ти жартуєш? – Станіслав став помаленьку закипати. – Я віддав вам за цю розвалюху сорок тисяч гривень! Вона й цих грошей не вартувала!
– Якщо не коштувала, навіщо ти тоді її брав? – закричала у слухавку Світлана Іванівна.
– Я просто не хотів вас ображати, – відверто зізнався матері чоловік. – Насправді її червона ціна – цінник брухту.
– Може ти ще хочеш, щоб ми тобі за це подякували? – хитро запитала жінка. – Якби не ти, вона б ще років десять точно проїздила. Давай нашу частку!
– Мамо, я ще раз пояснюю тобі, що викупив її у вас набагато дорожче, ніж вона коштувала! – Станіслав наголосив на останній частині пропозиції, сподіваючись, що мати її почує.
– Давай нашу частку! – Наказним тоном зажадала Світлана Іванівна. – Не знаю, чому ти так поводишся, але ми з батьком точно не вчили бути тебе таким нахабним!
Чоловік втратив мову, почувши на свою адресу несправедливі звинувачення від матері.
Він ще раз спробував достукатися до неї та пояснити, що не повинен з ними ділитися, оскільки щедро розплатився раніше, проте Світлана Іванівна не збиралася слухати сина.
Жінка продовжувала наполягати на тому, що Станіслав зобов’язаний віддати їм із чоловіком половину тієї суми, яку він отримає за здачу машини на брухт.
– Ось правда кажуть, що не можна з ріднею зв’язуватись! – буркнула Світлана Іванівна. – Ми хотіли добре діло зробити, а ви…
– Я купив у вас цю машину! – Чоловік безцеремонно перебив матір.
– Ти взяв її за безцінь! – Не варто вважати мене за дурну! Своїй дружині можеш локшину вішати! – Додала вона і кинула слухавку.
Через пів години до Станіслава зателефонувала я, та здивовано спитала, чому він не хоче віддати гроші за машину своїм батькам.
-Тому, що я їх уже віддав! – чоловікові довелося розповісти мені про те, що він купив їхню розвалюху за сорок тисяч.
– Подарували, значить? – пробурчала я. – Навіщо ти взагалі з ними зв’язався?
– Боявся образити! Мабуть, даремно…
– Стасе, віддай їм гроші, та забудь!
– Віддати – значить, визнати свою провину! Не робитиму я цього! – обурився чоловік. – Нехай краще продовжують думати, що я нахабний, ніж те, що я людина, яку можна прогнути!
Світлана Іванівна, бачачи, що син не йде їм назустріч і не має наміру ділитися, де тільки можна заблокувала його, та й мене.
Всім родичам вона розповідала про те, як підло вчинив із ними Станіслав.
Жінка щиро вважала, що син мав з ними поділитися, попри те, що вони вже отримали від нього гроші.
А я й досі не можу повірити, що є у світі такі “мами”, які, замість того, щоб допомогти, останнє ладні забрати! Не дай боже таких батьків мати! Засуджую таких “мам”! А ви?
