Віка та Матвій не стали влаштовувати грандіозне весілля, хоч і в неї, і в нього були деякі накопичення.
У них була мета – трикімнатна квартира. Тому молоді люди просто розписалися і відзначили цю подію удвох романтичною вечерею у ресторані.
На Вікторії була біла сукня, не весільна, але ошатна. На Матвії – темно-синій костюм, який потім ще довго висів у шафі та одягався лише з урочистих нагод.
– За нас, – підняв келих Матвій. – За нашу родину та за нашу майбутню квартиру.
– За нас, – усміхнулася Віка.
Вони не шкодували, що не влаштували пишну урочистість. Не шкодували, що відклали гроші на квадратні метри, а не на подорож. Бо знали, що можуть розраховувати лише на себе.
У Матвія були батьки, але вже літні. Вони жили у невеликому селищі в області. Його старша сестра вийшла заміж одразу ж, як тільки їй виповнилося вісімнадцять років.
Зараз із чоловіком та двома дітьми вона жила в тому ж селищі, недалеко від батьків. Великих грошей ні в кого не було. Жили дуже скромно.
У Віки не було батька. Він, звичайно, існував, але вона його не пам’ятала – тато зник за обрієм, коли вона була ще маленькою.
Натомість у неї була мама та старший брат – Валерій. Вони жили разом у трикімнатній квартирі. Але на їхню допомогу теж розраховувати не варто, бо мама вже була на пенсії, а брат змінював роботу по три-чотири рази на рік – ніяк не міг знайти себе.
Тому Віка та Матвій вирішили, що збудують своє життя самі.
У Матвія була однокімнатна квартира, яку він купив ще п’ять років тому, вклавши кошти, отримані у спадок. У Віки – мовчазна згода матері не втручатися у їхні плани, бо Алла Петрівна найбільше боялася, що дочка приведе чоловіка в її трикімнатну квартиру і той почне претендувати на житлоплощу.
Тому вона була рада, коли дізналася, що у Матвія є своє житло. Алла Петрівна оберігала свої квадратні метри не гірше за прикордонника.
Наприклад, коли Матвій уже продав свою квартиру, а нову вони ще не купили, Віка звернулася до матері:
– Мамо, можна ми поживемо в тебе місяць-два, доки не знайдемо собі нову квартиру? Зі старої нам треба виїхати за два тижні.
У слухавці повисла тиша. Така щільна, що Віка фізично відчула, як мати прораховує варіанти, зважує ризики.
– Ні, дочко, не вийде, – твердо відповіла Алла Петрівна. – У мене тут кожна річ на своєму місці. І взагалі, ви дорослі люди, самі впораєтеся.
Впоралися. На два місяці винайняли кімнату в малосімейці. А коли нарешті купили квартиру та зробили ремонт, мати зателефонувала з новою вимогою:
– Давай виписуйся та реєструйся там, де живеш. Я не хочу за тебе зайве платити.
Віка тоді мовчки виписалася. Не стала сперечатися.
Минуло десять років
Віка та Матвій жили у своїй трикімнатній квартирі. Вони планували за ці роки повністю закрити іпотеку – сплачувати більше належних внесків.
Але не вийшло: плани довелося скоригувати, натомість у них за ці десять років з’явилося двоє дітей. Старшому – Глібу – зараз шість, молодшій – Даші – чотири.
А іпотеку закриють за два роки – нічого, вони обоє працюють, впораються.
Але, як то кажуть, навіть якщо в тебе все гаразд, не варто розслаблятися, бо прилетіти може звідти, звідки не чекаєш.
В одну із субот, коли Віка та Матвій прийшли з дітьми з міського парку та збиралися обідати, на порозі їхньої квартири з’явилася Алла Петрівна.
– Доброго дня, дочко, – сказала мама і, не чекаючи запрошення, переступила поріг.
Матвій виглянув із кухні.
– Доброго дня, Алло Петрівно.
– І тобі не хворіти, зятю, – вони пройшли на кухню. – Я у справі, – сказала Алла Петрівна, сідаючи на стілець.
– У якій? – спитав Матвій.
– Валера з Києва повернувся.
Віка завмерла з ложкою в руці. Валера – старший брат. Той самий, який змінював роботу з калейдоскопічною швидкістю. Той самий, що вже років п’ятнадцять не міг «знайти себе».
– Повернувся? – Перепитала Віка.
– Щось у нього там не зрослося, – зітхнула мати з таким виглядом, ніби йшлося про стихійне лихо, а не про закономірний результат чергової авантюри. – Приїхав не один. З дівкою. Анжелікою звуть.
– Приїхав і що? – Матвій обернувся до тещі.
– Зареєструйте їх у себе, поки вони шукають роботу і квартиру.
На кухні стало тихо. Матвій здивовано глянув на тещу:
– Зареєструвати? Тут? – кожне слово він вимовляв повільно, наче перевіряв його на смак.
– Тимчасово, – наголосила Алла Петрівна. – На кілька місяців. Самі розумієте, квартири швидко не знайдеш.
– А що ви їх не зареєструєте? – спитав Матвій.
– А де? – мати сплеснула руками. – Реєструвати їх двох – то ж як квартплата зросте! А жити в моїй кімнатці взагалі ніде.
Матвій усміхнувся. Не злісно, швидше, з подивом.
– Давайте уточнимо, Алло Петрівно. Ви два роки тому продали свою трикімнатну квартиру, купили студію у двадцять вісім метрів, а решту грошей віддали Валері, щоб він поїхав до столиці й там будував своє життя. Так?
– Не вийшло в нього! – голос матері став жорсткішим. – Люди там, у столиці, інші. Меркантильні. А Валера – свята простота!
– Ну, звичайно, – Матвій не приховував сарказму. – Валера ваш два з половиною мільйони за два роки спустив і повернувся до матусі під крило. Та ще й Анжеліку притяг! Що цій дівчині у себе в Києві не сиділося?
– Вона не з Києва, а з Черкас, – сказала Алла Петрівна. — Теж, мабуть, хотіла щось краще знайти, але не вийшло.
– Ясна річ, – кивнув Матвій. – Тепер вони приїхали, аби влаштуватись на вашій шиї, а ви хочете пересадити їх на нашу! Не вийде!
Алла Петрівна підібгала губи.
– У цій квартирі мешкає моя сім’я, – продовжив Матвій. – Дружина, та діти. Ваша, між іншим, дочка та ваші онуки. А ви прийшли та просите незрозуміло про що.
– Чому незрозуміло? – Вигукнула теща. – Зареєструйте їх та пустіть пожити. Тимчасово!
– Ні! – голос Матвія пролунав жорсткіше, ніж він очікував. – З якого дива я маю реєструвати у своїй квартирі вашого безробітного сина?
– Валера не хлопчик, йому тридцять п’ять, настав час самому вирішувати свої проблеми! А про Анжеліку я взагалі мовчу.
– На честь чого я маю поселити у квартирі, де живуть мої діти, якусь незрозумілу дівчину з Черкас?
– А квартира не тільки твоя! – Алла Петрівна підвищила голос. – Вона й Вікторії! Ось захоче Віка брата зареєструвати, і ти, зятю, нічого не вдієш!
Усі подивилися на Віку. Вона сиділа, поклавши руки на коліна, і дивилася на матір. В її очах не було розгубленості чи страху.
– Мамо, – тихо сказала Віка. – А чому ти вирішила, що я захочу пустити Валерія і якусь сторонню дівчину в нашу квартиру ? І не подумаю!
– Про рідного брата не подумаєш? – Алла Петрівна зобразила щире обурення.
– Мамо, – Віка підвелася. – Ну, ти ж два роки тому, коли віддала Валері два з половиною мільйони, не подумала про те, що нам треба іпотеку гасити. А я тоді ще у декретній відпустці була. То чого ти зараз дивуєшся?
Алла Петрівна не знайшла, що відповісти.
– Все гаразд, – додала Віка. – Все справедливо.
Алла Петрівна розгубилася. Вона так добре все розрахувала: Валера та Анжеліка оселяться у квартирі доньки та зятя, знайдуть роботу, житимуть і збиратимуть на своє житло.
А вона приходитиме до них у вихідні на обід. Адже так добре, коли велика родина за столом збирається!
Вона вже бачила цю картинку: накритий стіл, онуки, син, який нарешті знайшов себе, і дочка, що розливає суп по тарілках. Усі щасливі. Усі разом.
А ці двоє – Матвій та Віка – усі її мрії зруйнували!
– Мамо, – сказала Віка. – Ми не будемо нікого реєструвати. І нікого не пустимо жити. Це наш дім, і ми тут живемо.
– Як ти можеш! – Почала було Алла Петрівна.
– Можу! – перебила Віка. – Ти колись сказала, що я доросла людина і сама впораюсь. Ти мала рацію. Ми впоралися. Тепер нехай Валера справляється сам!
Алла Петрівна підвелася, та підхопила сумку. Вона подивилася на доньку довгим поглядом – у ньому були розчарування та образа.
– Ну що ж, – сказала вона сухо. – Живіть, як знаєте. Егоїсти! – і вибігла за двері, грюкнувши дверима.
Не сподобалося, виявляється, коли відмовляють? Не все ж коту Масниця…
Дякую Вам, шановні читачи, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
