– Де ти знайшов, синку, таку ніженку! Слова не скажи, вона одразу ображається! – Гнівалася свекруха

– Сашко, коли ж ти мене зі своїми батьками познайомиш? Ми заяву вже до РАГСу подали, а я ні матері твоєї, ні батька не знаю, – розгублено посміхнулася я.

– Віро, розумієш, та не хочеться мені знайомити тебе з батьками, – махнув він рукою.

– Як це? Я дружина твоя майбутня, Сашко! Все одно нам доведеться познайомитись. Чи ти хочеш, щоб ми тільки на весіллі побачили одне одного?

– Я розумію, що доведеться познайомитися, але мені страшно. Мої батьки – дуже своєрідні люди. У них таке почуття гумору, що їхні жарти не всі розуміють. Боюся, що вони тебе образять, – зітхнув наречений.

Я обійняла хлопця:

– Нічого, я не уразлива, – впевнено сказала я. – Та й ти поряд будеш. Якщо, підтримаєш мене.
У суботу ми, попередньо домовившись, приїхали до батьків Олександра.

Хлопець мав намір познайомити матір та батька зі своєю майбутньою дружиною. Зінаїда Миколаївна накрила стіл, а Федір Ілліч одягнув костюм, краватку і вийшов нас зустрічати.

– Тату, познайомся…

– Здорово, синку. Я скільки разів тобі казав не приводити в дім дівчат легкої поведінки? – насупивши брови, сказав Федір Ілліч.

– Тату, це моя майбутня дружина – Віра, – обурився він.

– Ах, ти, нещастя, я думав метелик нічний, а це виявилася наречена, – батько Олександра вдарив себе долонями з боків, і засміявся.

У цей момент із кухні вийшла його дружина. Жінка трохи ляпнула чоловіка рушником і, теж, засміялася:

– Не зважай, Віро. Це наш батько так жартує, – продовжувала сміятися майбутня свекруха.

– Могла б не пояснювати. Зрозуміло, що це жарт, – знизав плечима свекор, і раптом додав, – туди таких страшненьких не беруть.

Батьки Олександра ще голосніше засміялися, а їхній син попросив припинити балаган. Я мовчала, бо ніяк не могла відійти від шоку.

Такого я зовсім не чекала. Навіть не знала, як на подібну поведінку майбутніх родичів реагувати.

Весь вечір я сиділа за столом мовчки. Лише іноді відповідала на запитання, але коротко – “так” чи “ні”. Я боялася розплакатись.

Я не була готова до того, що почую з вуст батьків Сашка. Завжди вважала, що розумію жарти, та й сама не проти пожартувати, але таке чую вперше.

Дорогою додому, Сашко був абсолютно без настрою. Він помітив, наскільки я була шокована, тому й сам засмутився:

– Ось бачиш, я ж тобі казав, що краще з ними не знайомитись.

– Сашо, ну, вони ж твої батьки. Адже нам треба було побачитися коли-небудь вперше. А коли ми одружимося, постараємося зустрічатися з ними рідше, – заспокоювала я майбутнього чоловіка.

– Станемо бувати лише на сімейних святах, та важливих заходах. Думаю, що я зможу потерпіти.

– Дякую, люба. Ти в мене найкраща. Але якщо мати, чи батько перегинатимуть палицю, я завжди стану на твій захист, – усміхнувся Сашко.

– Взагалі-то, батьки у мене гарні – завжди допоможуть, підкажуть, пораду дадуть. Ось тільки жартувати не вміють. Батько навіть деяких хороших знайомих через це втратив.

– Нічого, Сашко, не хвилюйся. Я дуже старатимуся. Може, згодом упокорюся, – я погладила коханого по руці, й сумно посміхнулася.

Найбільше ми переживали у день весілля. Було запрошено величезну кількість гостей, деякі з них бачили батьків Олександра вперше.

Я дуже боялася, що Федір Ілліч зіпсує все свято своїми вульгарними жартами. Але вечір пройшов непогано.

Кілька разів свекор дозволяв собі витівки у своєму стилі, але його вчасно зупиняла свекруха. Поступово, мені починало здаватися, що може бути колись, я зможу звикнути до жартів батьків чоловіка, але я дуже помилялася.

Зустрічатися й надалі ми намагалися менше, бо після кожної зустрічі зі свекрами, у мене псувався настрій, і я виїжджала у сльозах. Олександр, як міг, захищав мене, але через це між ним та батьками спалахували сварки:

– Де ти знайшов, синку, таку ніженку. Слова не скажи, вона одразу ображається, – гнівалася Зінаїда Миколаївна.

– Мамо, ти можеш сказати татові, щоб він не жартував у своєму стилі, коли ми буваємо у вас у гостях. Хай просто мовчить, – сердився син.

– Ну, він у себе вдома. Що ж мені, рота йому заклеїти, чи в кімнаті закрити? Синку, тата вже не переробиш. Пізно.

– Йому п’ятдесят п’ять років, і він усе життя такий. Можна просто не звертати уваги? – Розвела руками мати.

– Можна. Але ж ти, мамо, його підтримуєш – смієшся разом з ним, – розсердився він.

– Так смішно ж, синку, – розвела руками Зінаїда Миколаївна.

– Ось тому він ще більше намагається. Віра в положенні. Вона й так переживає через те, що надто набрала вагу.

– Що означає татова фраза: “До наступного вашого приїзду доведеться дверний проріз розширювати?” Чи про те, що у Віри щоки ширші за плечі стали?

– Це жарт, Сашко, жарт! Будь-якій людині це зрозуміло, крім твоєї принцеси, – обурилася мати.
Своє цікаве положення Віра переносила дуже важко.

Вона кілька разів лежала на збереженні, набрала майже тридцять кілограмів зайвої ваги, й через це дуже переживала. Зупинити збільшення ваги не виходило, і це доводило її до сліз.

Чоловік, як міг, заспокоював її, а от свекор тільки підливав масла у вогонь. Коли минулого тижня син із невісткою приїхали в гості, щоб привітати батька з Днем народження, Федір Ілліч знову взявся за своє.

– Зіна, торт не винось, поки Сашко з Вірою не поїдуть, бо наш хом’як проковтне його цілком, – свекор кивнув на мене, і засміявся.

– І відсуньте від неї котлети, а то я й спробувати не встигну.
За святковим столом були присутні десять гостей, тому було особливо незручно.

Сашко нервував, смикав батька, але Федір Ілліч не звертав на сина уваги. Я витримала лише півтори години, а потім попросила чоловіка відвезти мене додому.

Гостям сказала, що погано почуваюся. Мати, звичайно ж, образилася, що Сашко поїхав:
– Міг би відвезти її додому, та повернутися до нас. У тата все-таки День народження.

– У Віри термін через місяць, а ти пропонуєш мені залишити її одну вдома, і поїхати святкувати? – обурився син.

– Подумаєш, яка принцеса. Я взагалі одна в лікарню їхала на таксі. Батько в нічній зміні був, і нічого, – категорично сказала мати.

Сталася чергова сварка. Було висловлено взаємні образи. Батьки були впевнені, що це я збиваю їхнього сина з пантелику.

– Раніше ми через таку нісенітницю ніколи не сварилися, синку. А як одружився, тепер з будь-якого приводу сваримося.

– Де ти тільки відкопав цю істеричку? – Зінаїда Миколаївна образилася, і цілий місяць не дзвонила нам.

Але коли з’явився Ваня, син зателефонував батькам, і повідомив радісну звістку. Я не стала перешкоджати, все-таки перший онук з’явився.

Бабуся та дідусь були щасливі. На виписку звичайно ж приїхали. А коли вперше побачили онука, свекор знову не стримався.

– Це не наш, начебто. Зін, глянь, жовтий якийсь, очі вузькі, – насупив брови новоспечений дід.

– Та ти що батько? Наш. Точно наш, – сказала Зінаїда Миколаївна.

Тоді дід ще раз подивився на онука, і звернувся до сина:

– Синку, здається мені, що у нашої Вєрки з іноземцем шури-мури були. Потрібно генетичну експертизу зробити, – засміявся Федір Ілліч, і підписав собі цим вирок.

Така поведінка свекра приголомшила не лише мене, а й медичний персонал, і моїх батьків, які погано знали маму та тата свого зятя.

Цього разу я не стала миритися, і розірвала всякі стосунки зі свекром та свекрухою. Терпець мій урвався!

З онуком я не дозволяю бачитися бабусі та дідові, до хати їх не пускаю, і сама їх не відвідую. Минуло вже три місяці, а Зінаїда Миколаївна та Федір Ілліч онука більше не бачили.

Тільки іноді син надсилав фотографії, та дзвонив. Я ж навіть показати по відео зв’язку сина відмовляюся:

– Не хочу, щоб моя дитина росла в такому оточенні. Чого доброго, свекор прищепить йому таке ж збочене почуття гумору, – сказала я чоловікові.

– Даремно ти так, Віро, – зітхнув Олександр, – Ваня був би радий приїжджати до дідуся та бабусі в гості на дачу. Позбавляєш сина насолоди.

– Не бачу у зустрічах із твоїм батьком взагалі ніякого задоволення, – категорично відповіла я.

Втім, Зінаїда Миколаївна та Федір Ілліч теж не відчували своєї провини та, як і раніше, вважали мене істеричною особою, без почуття гумору.

На примирення зі мною вони й не хочуть йти. Так усі й живемо. Одні жартують, інші ображаються. А ви що скажете, я слушно вчинила, що не спілкуюся зі свекрами? Чи перегинаю палицю? Можна стерпіти такі “жарти”, як ви вважаєте?