– Тітко Віро, це Оля. Мама… мами більше нема.
Тиша на тому кінці лінії тривала секунду, дві, три. Ольга стояла в коридорі лікарні, притискаючи телефон до вуха так, що пластик урізався в шкіру.
Мимо пройшла медсестра з каталкою, колеса рипнули по лінолеуму. Запах хлорки та чогось ще, важкого, солодкуватого, забивав горло і не давав дихати.
– Господи, Оленько… – Віра Михайлівна нарешті ожила. – Яке нещастя. Як же це?
– Мені потрібна допомога, – Ольга облизнула пересохлі губи. – Я не можу сама… Я не впораюсь… Я…
Її голос зірвався, і вона замовкла, закусивши щоку зсередини. Дев’ятнадцять років. У дев’ятнадцять років вона залишилася зовсім одна.
Без матері, без свого кута – квартиру було продано, щоб оплатити лікування матері. Яке не допомогло… І тепер вона принижено просить грошей у тітки, яку бачила від сили разів п’ять у житті…
– Дитино, я б рада, але сама розумієш, у нас зараз таке становище… – Віра Михайлівна важко зітхнула. – Петя на пенсії вже, я не працюю, Олена з двома дітьми…
Ольга слухала ці пояснення та дивилася на свою руку. Пальці дрібно тремтіли, нігті синюваті від холоду, чи від шоку.
– Я розумію, так, – перервала вона. – Дякую, тітко Віро.
Натиснула відбій і відразу набрала наступний номер.
Дядько Петя слухавку взяв не відразу. Говорив довго, охоче, зі смаком. Міркував про те, що молодість – час випробувань, що такі моменти загартовують характер, що він сам у її віці…
Ольга притулилася до стіни, заплющила очі. Голова паморочилася від голоду – вона не їла зранку, а зараз уже темніло за брудними лікарняними вікнами.
– Дядю Петю, – перервала вона його монолог, – так допоможеш чи ні?
Пауза. Покашлювання.
– Ти зрозумій, я б з радістю, але в мене самого зобов’язання…
Ольга поклала слухавку, не дослухавши. Сповзла по стіні, сіла прямо на підлогу, підібгавши коліна до грудей. Батька у неї не було вже чотири роки. Тепер і мами нема.
Усе. Вона одна…
На церемонії прощання родичі зібралися зненацька у великій кількості. Тітка Віра у чорній хустці, дядько Петя у потертому піджаку, Лєнка з червоними від недосипання очима. Вони тисли Ользі руки, обіймали за плечі, хитали головами.
– Тримайся, дівчинко.
– Ти не одна, ми ж родина.
– Що-небудь знадобиться – дзвони.
Ольга кивала, дякувала, механічно тиснула простягнуті долоні.
А потім усі роз’їхалися по своїх будинках, і Ольга залишилася одна в орендованій кімнаті зі шпалерами в дрібну квіточку та чужими меблями.
За тиждень вона знову взялася за телефон. Гроші скінчилися – ті крихти, що були. Їсти не було чого, платити за кімнату нема чим.
– Тітко Віро, мені б хоч трохи протриматися…
– Олю, ну ти ж молода, здорова дівка! – Віра Михайлівна говорила бадьоро, діловито. – Іди в магазин продавчинею, зараз скрізь беруть. Годі, треба дорослішати.
Дядько Петя знову завів свою шарманку про освіту, про те, що без диплома нікуди, про важливість інвестицій у себе.
Ольга слухала й думала: цікаво, чи він хоч раз у житті голодував по-справжньому? Коли в животі смокче так, що важко думати?
Лєнка, коли Ольга додзвонилася до неї, одразу перехопила ініціативу:
– Ой, Оль, у мене такий кошмар! Сергійко знову загуляв, уявляєш? А молодший захворів, температура під сорок, я всю ніч не спала.
Вона скаржилася хвилин двадцять без перерви. На чоловіка, на дітей, на свекруху, ціни в аптеці. Ольга мовчки слухала цей потік та розуміла: допомоги не буде. Ні гривні, ні шматка хліба. Тільки поради та чужі скарги.
Вона поклала слухавку і довго сиділа в темряві, дивлячись у стіну. Потім підвелася, вмилася холодною водою і пішла шукати роботу.
…Наступні роки злилися в нескінчені перегони. Вдень – офіс, папери, звіти, начальник. Увечері – кафе, таці, дивні клієнти, спина, що ниє.
Вночі – підручники, конспекти, екзамени на заочному. Ольга харчувалася локшиною швидкого приготування та найдешевшим хлібом, одягалася у секонд-хендах, стригла волосся сама перед дзеркалом у ванній.
П’ятнадцять років. Ціле життя.
Вона навчилася рахувати кожну гривню, навчилася говорити «ні» собі та іншим, навчилася вставати о шостій ранку і лягати о другій ночі.
Навчилася не плакати, коли хотілося вити від втоми та несправедливості. Взуття носила, поки підошва не відвалювалася остаточно. Про розваги забула – які розваги, коли кожна гривня на рахунку?
Але поступово щось почало змінюватися. Диплом – червоний, до речі, хоча кому це було цікаво. Нова робота, потім ще одна, вже краща. Перші накопичення, перший бізнес-план, написаний ночами на кухні орендованої квартири.
До тридцяти чотирьох років у Ольги була власна квартира – невелика, але своя, з великими вікнами та білими стінами. Машина. Бізнес, який приносив стабільний прибуток.
Щорічно вона навіть могла дозволити собі море – тиждень тиші, солоної води та байдикування. Все це вона заробила сама. Кожен метр цієї квартири, кожен кухоль на полиці – її.
…Дзвінок у двері пролунав увечері в п’ятницю. Ольга тільки-но повернулася з роботи, ще не встигла зняти туфлі. Подивилася у вічко – і завмерла.
На порозі стояли тітка Віра та Олена.
За п’ятнадцять років – жодного дзвінка, жодного повідомлення. І ось вони тут.
Ольга відчинила двері.
– Оленько! – Віра Михайлівна розпливлася в посмішці. – Як ти погарнішала! Дай подивлюсь на тебе!
– Проходьте.
На кухні Ольга налила їм чай в улюблені кухлі – найтонша біла порцеляна, подарунок самій собі на тридцятиріччя.
Віра Михайлівна оглядала квартиру жадібними очима: техніка, меблі, картина на стіні. Олена смикала серветку та уникала дивитися в очі.
– Ми до тебе у справі, – почала Віра Михайлівна й одразу перебила сама себе: – Яка в тебе кухня чудова! Сама обставляла?
– Так. То що за справа?
Олена схлипнула. Віра Михайлівна поклала їй руку на плече.
– Сергій у лікарні. Чоловік Оленки. Все дуже серйозно. Опер ація потрібна терміново, а грошей немає.
Ольга дивилася на них. На фарбоване волосся тітки з відрослим корінням, на заплакане обличчя Олени, на їх поношений одяг. Мовчала.
– Ти ж тепер багата, – продовжила Віра Михайлівна тим самим тоном, яким кажуть очевидні речі. – Повинна з сім’єю ділитися. Рідня таки.
Повинна. Рідня. Ділитись.
Щось гаряче здійнялося в грудях, розлилося по всьому тілу. Ольга поволі поставила кухоль на стіл. Встала.
– Коли мені було дев’ятнадцять, – сказала вона тихо, – я справлялася з усім одна. Пам’ятаєте?
– Олю, ну що ти починаєш… – Віра Михайлівна скривилася.
– Я просила вас про допомогу. Про будь-яку допомогу! Знаєте, що я здобула? Поради. Багато порад. “Іди продавчинею, вистачить нити”. «Освіта важлива». “Молодість – час випробувань”.
– Ми справді не могли тоді допомогти! – Олена підняла на неї мокрі очі. – У нас своїх проблем вистачало!
– У мене не було грошей на їжу! – Ольга підійшла до вікна, відвернулася. – Я голодувала! Працювала по шістнадцять годин на добу.
– Навчалася ночами. П’ятнадцять років, Олено. П’ятнадцять років прожила без жодного дзвінка від рідні!
– Сім’я є сім’я! – Віра Михайлівна обурено підвелася. – Не можна так! Ми ж кревні! Потрібно допомагати одне одному!
Ольга повернулася до них.
– Де ви були п’ятнадцять років? Де була ця кревність, коли я купувала дешеві продукти, бо на нормальні не вистачало? Коли ходила у рваних черевиках узимку?
– Ти жорстока! – Лєнка заплакала голосніше. – Безсердечна! У Сергія опер ація! Він може…
– Я всього досягла сама, – перервала її Ольга.
Вона пройшла повз них до дверей. Відчинила їх навстіж.
– Ідіть. І більше не приходьте.
Віра Михайлівна почервоніла.
– Ти ще пошко… – почала вона, але затнулася під поглядом Ольги.
Вони пішли. Олена схлипувала у під’їзді, Віра Михайлівна щось люто шепотіла їй. Ольга зачинила двері, повернула замок. Притулилася спиною до прохолодного дерева.
Тиша.
Вона пройшла до вітальні, сіла на диван. Дивне, незнайоме відчуття розправлялося у грудях. Не радість, ні. Не зловтіха. Просто… байдужість?
У дев’ятнадцять років вона зрозуміла щось важливе, – що справжньої сім’ї вона не має. Є люди зі спільними генами, які говорять правильні слова та зникають, коли потрібна реальна допомога.
У тридцять чотири роки її думка не змінилася. Так звана рідня “намалювалася”, коли в неї з’явилися гроші. Але тепер Ольга точно знала одну річ – вона нічого їм не винна. Як постелилися, недолугі, так і виспляться!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
