Декілька років тому наша бабуся покинула цей світ, залишивши по собі сільський будинок. Точніше половину будинку. Спадкоємицею цього майна стала мати.
Однак вона вирішила, що їм з татом воно ні до чого. Їм і так є де жити та де вирощувати город. Тому бабусину нерухомість мама відписала нам із братом, сказавши, що в майбутньому ми можемо відпочивати там із дітьми або просто продати її. Ми з братом обрали друге.
Останніми роками бабуся жила з батьками. Їй вже було важко самій тягнути господарство. А мама з татом не могли регулярно їздити до неї до села, оскільки дорога забирала щонайменше три години. Ось і забрали бабусю до себе.
Її половина будинку весь цей час стояла пусткою і, само собою, прийшла в жалюгідний стан. Коли ми з братом приїхали подивитись тепер вже наші володіння, нас охопив жах.
Дах з нашого боку місцями продірявився, ґанок покосився, фундамент посипався, ворота наполовину згнили. Ділянка заросла бур’яном і кропивою.
Ще й сусідка, що займає другу половину будинку, підлила олії у вогонь: “Ваша частина ось-ось звалиться, і мою потягне за собою! Негайно робіть щось! Або я звернуся до суду!”
Можливо, вона перебільшувала масштаб лиха, проте ми вирішили, що з будинком треба щось робити.
Не хотілося більше вислуховувати гнів сусідки. До того ж у такому вигляді нашу частину будинку ніхто не купить. Якщо тільки заради ділянки, але вона невелика, і гроші за неї ми виручимо мізерні.
У брата на той час була робота з ненормованим графіком та рідкісними відпустками, і взяти на себе навіть частину турбот про цей будинок він не міг. Тому було вирішено, що робітників наймаю я і стежу за ними теж я. У мене є можливість працювати на віддаленні. А брат переказує мені гроші на будматеріали та послуги ремонтників.
Також ми домовилися не старатися з ремонтом. Як тільки зробимо найнеобхідніше, відразу виставимо на продаж наші пів будинка з ділянкою.
Ось тільки пізніше з’ясувалося, що ми з братом вкладаємо різний зміст у поняття необхідного мінімуму. Коли заплановані роботи були закінчені, я поділилася цією радісною новиною з братом та запропонувала виставити нашу нерухомість на продаж.
Він попросив не поспішати, оскільки хотів особисто подивитися на оновлений будинок та ділянку. Через деякий час братові вдалося вирватися з роботи. Однак його приїзд не обіцяв нічого доброго.
Брат оглянув “плоди” будівельних робіт і виніс вердикт, що цього недостатньо. І в хаті треба ще дещо поправити. Потім він поїхав і скинув гроші. І так повторювалося раз у раз, кожен сезон. Брат зрідка приїжджав, казав, що доки не зробимо те й те, будинок ніхто не купить. Потім роздавав цінні вказівки та їхав.
Згодом брат змінив роботу на спокійнішу, зі стандартними вихідними. Пробігла надія, що мені більше не доведеться проводити всі суботи, неділі та літні відпустки у цій глушині. І я зможу нарешті поїхати відпочити чи зустрітись із подругами.
Але нічого не змінилося. Брат знаходив тисячу й одну причину, щоби особливо не з’являтися в селі. При цьому гроші він також практично припинив переказувати. Адже зарплатня вже не та.
Якийсь час я справно виконувала його побажання щодо будинку та ділянки. Витрачала на це вже свої гроші. Кілька разів навіть із накопичень дещо взяла. Проте брат під час своїх рідкісних візитів все одно знаходив, до чого причепитися.
Цього року моєму терпінню прийшов кінець. Брат, як і раніше, відмовляється продавати будинок, займатися ним теж не хоче. Тільки й вміє, що чіплятися! А я вже втомилася тягнути цю валізу без ручки.
Так, будиночок змінився, є всі зручності. Ділянка – ну просто диво. Однак ця краса дуже далеко від нашого міста.
Їздити туди кожні вихідні – це не задоволення, а каторга. І ідеальну відпустку я уявляю інакше. Але й покинути цей будинок я не можу. Боюся, що без нагляду він повернеться у стан, близький до первісного. А в нього стільки грошей, часу і старань вкладано!
Коли я все це висловила братові, він покрутив пальцем біля скроні. На його думку, я боюся без видимих на те причин. Мовляв, він не може приїжджати частіше не за своєю примхою. Та й будинком займатися треба, хочу я того чи ні. Нам його скоро продавати.
І коли настане ця щаслива мить, поцікавилася я у брата. Він за своїм звичаєм відповів: “Коли остаточно доведемо до нормального стану, тоді й продамо!”
Я нагадала, що в нас був зовсім інший договір. Робимо по мінімуму і позбавляємося цього добра. А брат видав, що те, що він говорить, це і є мінімум. Мені вже взагалі не вдається вловити перебіг його думок! Особисто я не бачу сенсу далі покращувати наші пів будинку, оскільки це не на багато підніме його ціну. А от час я витрачаю слідкуючи за ним дорогоцінний.
Таке почуття, що брат ніколи не погодиться продати цю нерухомість. Закрадаються думки, що він мене використовує. Доведе будинок до ладу і не захоче його потім продавати. А я даремно витрачаю свій час.
