– Мамо, ти чого так довго? У нас два дні всього, а ти годину вже порпаєшся!
Галина Петрівна винувато подивилась на сина. Три сумки з продуктами стояли біля під’їзду, вітер тріпав її поношений плащ.
– Зараз, Денисе, я ж хотіла пиріжків напекти…
– Які пиріжки? – Світлана, невістка, закотила очі. – Галино Петрівно, у нас графік! Діти чекають у садочку.
Денис нервово барабанив пальцями по керму. На задньому сидінні лежали порожні коробки, але Галина цього не помітила.
Вона раділа – нарешті проведуть час разом на дачі. Дах полагодять, паркан пофарбують. Як раніше, коли Мишко живий був.
– Денисе, ти ж обіцяв тиждень пробути? Я вже план склала, де що…
– Ага, побачимо, – син не повертав голови.
Дорога зайняла дві години. Світлана весь цей час зітхала, уткнувшись у телефон. Галина намагалася їх розговорити – розповідала про сусідку Ніну Василівну, про новий урожай яблук. Ніхто не слухав.
Дача зустріла запахом прілого листя та тишею. Галина відчинила хвіртку, на душі потеплішало. Тут кожна дошка пам’ятала Мишка. Ось ґанок, який він перестилав. Ось сарай із його інструментами.
– Ну що, піду подивлюся, що тут треба робити, – Денис попрямував прямо до сараю.
– Може, чаю спочатку? Я швидко…
– Потім, мамо!
Світлана демонстративно обійшла будинок, морщачи ніс:
– Боже, цей мотлох коли вже викинете? Шістдесяті роки минулого століття, так?
– Це пам’ять про Михайла…
– Галино Петрівно, живі важливіші за небіжчиків. У нас борги, між іншим, а ви тут за кожну залізяку тримаєтеся.
Увечері Денис довго порався в сараї. Галина бачила світло ліхтарика, чула, як щось рухають. Але не надала значення. Син, мабуть, дивиться інструменти.
Ранок почався з реву мотора. Галина вискочила у двір у нічній сорочці – Денис вантажив у машину коробки. Великі, важкі. Крізь прочинену кришку стирчала ручка батьківського верстата.
– Денис! Ти куди? Що це?
– Мамо, дзвінок із роботи. Аврал. Терміново їхати треба!
– Але ж ти обіцяв! Тиждень! А дах? А паркан?
– Мамо, робота важливіша! Чи ти хочеш, щоб я зарплату втратив? В мене сім’я, діти!
Світлана вже сиділа в машині, нафарбована, байдужа.
– Мамо, ти не хвилюйся, я повернуся через пару днів, все доробимо, – Денис не дивився в очі. – Продукти є? Ніна Василівна поряд. Занудьгуєш – подзвони.
– Але ж машини в мене немає! До магазину три кілометри!
– Ну, прогуляєшся. Тобі ж лікар ходити радив.
Машина розвернулася та поїхала. Галина стояла посеред двору, і раптом її накрило – інструменти чоловіка! Вона побігла в сарай, відчинила двері.
Нема верстата. Немає інструментів, які Мишко збирав тридцять років. Зникла бабусина швейна машинка “Зінгер”, антикварна, єдина пам’ять про її матір.
Руки затремтіли. Вона схопила телефон, набрала Дениса. Скинув. Ще раз. Знову скинув.
Написала:
– Де речі батька?
Відповідь прийшла через годину:
– Мамо, не починай! Старе треба продати. У нас борги, невже не розумієш?
Галина опустилася на ґанок. Холодний жовтневий вітер тріпав поділ халата. Телефон тремтів у руках. Вона передзвонила.
– Денисе, як ти міг?! Це ж пам’ять!
– Досить драматизувати! Тобі іржаве залізяччя потрібніше за моїх дітей?!
– Ти навіть не спитав!
– Навіщо питати? Ти влаштувала б істерику! Батька немає, йому вже не потрібні ці речі, а нам гроші конче потрібні! Ти ж квартиру продала, пам’ятаєш? Ну ось, тепер допоможи ще раз!
Галина вимкнула телефон. Сіла на продавлений диван. По щоках текли сльози, але вона їх не витирала.
Увечері прийшла Ніна Василівна з пирогами:
– Галю, а твій Денис учора ввечері щось вивозив? Годині об одинадцятій бачила.
– Вчора?
– Точно! Світло фар, вантажив коробки. Я думала, може, сміття яке. А сьогодні вранці знову приїхав.
Значить все спланував. Привіз, залишив одну, двічі приїжджав вивозити.
– Ніно, він усе забрав. Верстат Мишка, інструменти, бабусину машинку.
– Галько! То це ж крадіжка! До дільничного треба!
– Це ж мій син…
– А ти йому хто? Банкомат?
Ніч Галина не спала. Згадувала, як продала квартиру заради його іпотеки. Як віддала усі заощадження. Як він обіцяв повернути за рік. Минуло три роки. Ні гривні. А тепер ще й батьківські речі.
Вранці вона одяглася, пройшла три кілометри до селища. Знайшла дільничного. Написала заяву. Руки тремтіли, але вона виводила кожну букву чітко.
За два дні Денис примчав – червоний, злий.
– Ти з глузду з’їхала?! Заява на рідного сина!
– Ти вкрав пам’ять про батька!
– Я не крав! Я хотів допомогти сім’ї!
– Моїм коштом? Ти все життя моїм коштом живеш!
Він жбурнув коробки на підлогу:
– Ось забирай своє барахло! Задоволена?
Галина мовчки підійшла до верстата, провела рукою по стільниці. Цілий. Мишко б зрадів.
– Мамо, ну пробач, забудьмо! Я ж повернув!
– Ні, Денисе! Дача залишиться мені. І більше жодної гривні не отримаєш!
– Після всього, що я зробив для тебе?!
– Що саме? Привіз і покинув? Вкрав речі батька? Називав їх барахлом?
– Залишайся тут одна, якщо така принципова!
Він грюкнув дверима. Машина заревіла і помчала. Галина стояла на ґанку, дивилася їй в слід. Ніна підійшла збоку:
– Правильно зробила. Не прогнулась.
– Знаєш, Ніно, а мені й справді добре тут одній.
Вона повернулася в сарай, взяла молоток чоловіка. Зараз піде до паркану, сама полагодить. Впорається. І нікому більше не дозволить маніпулювати собою!
Осіннє сонце пробивалося крізь хмари, освітлюючи подвір’я. На старому верстаку лежали інструменти Мишка – цілі, недоторкані – її. Лише її.
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки!💖
