Дід Мирон запалив поминальну свічку біля фотографії дружини, присів на табурет і важко зітхнув…
– Ось, Танюшо, тиждень тому минув сороковий день. Погано мені без тебе… – з гіркотою сказав він, – час мені слідом за тобою. Що мені тут робити?
– Діти дорослі. У них своє життя. Я їм тільки в тягар. Нічого тут мене не тримає. З господарства залишилася одна курка, та й то стара, навіть у суп не годиться. Я її до сусіда знесу… Літо почалося, тепло. Ховати мене легше…
Його роздуми перервав телефонний дзвінок. Невдоволено він узяв слухавку. Дзвонила дочка.
– Тату, завтра до тебе Сергій приїде. У нього канікули. Він хлопчик вже великий, чотирнадцять років. По господарству тобі допоможе. А ми вас відвідуватимемо. Тож зустрічай.
– Доню, – знітився від несподіваної новини старий, – я, мабуть, не впораюся. У мене інші плани…
– Тату, він уже в потязі. Ми зайняті, тож дуже потрібна твоя допомога. Придивись за ним.. – категорично заявила дочка.. – заперечення не приймаються. Завтра зустрічай. На зв’язку…
Дід Мирон похитав головою, заліз у заначку і вирушив у крамницю – онука годувати треба!
В перший день приїзду Сергій оглянув невеличке, осиротіле господарство діда і здивувався.
– Дідусю, що в тебе двір такий зарослий? Суцільний бур’ян, мотлох скрізь розкиданий?..
– Та твоя бабуся довго хворіла, потім пішла. А зараз, – дід махнув рукою, – кому це треба? Піду і я із життя незабаром. Самотньо їй там без мене.
– Гаразд, діду, вирішив, то йди, – погодився з ним онук,- тільки ось люди прийдуть ховати тебе, а двір у суцільному бардаку. Соромно ж!.. Порядок наведемо, грядки вкопаємо, тоді й до бабусі можна.
– А навіщо грядки?.. – здивувався дід Мирон.
– Як навіщо? Посадити цибулю і таке інше. Ти не знаєш, як у магазинах все дорого? Поховаємо тебе, поминати ж треба?.. Якщо все з міста тягти, ніяких грошей не вистачить! Ось посадимо, виростимо і тоді давай з богом!
Дід Мирон задумався, почухав потилицю. Онук мав рацію. Вводити дітей у зайві витрати не хотілося. Робити нема чого, треба трохи почекати.
Робота закипіла…
Через тиждень двір був прибраний і город упорядкований. Але сталося непередбачене: Сергій занедужав. Дід Мирон злякався.
– Дідусю, дуже супчику курячого, домашнього хочеться, – тихо прошепотів онук, – він сили додає. Ось поїм і одужувати буду.
– Та немає в мене курей. Одна курка стара залишилася. Та який із неї суп?.. – розгубився старий.
– А ти до сусіда сходи, я з ним домовився, – мало не видав себе Сергій, – він обіцяв десяток курей та одного півня тобі підігнати. До речі, він і кіз має. Мені б молочка козячого попити треба. Дуже воно цілюще.
Сергій одужав швидко – свіжі продукти допомогли…
…За тиждень дід занепокоївся.
– От пом ру, куди худобу подіти?
– Сусіду віддаси, не проблема, – реготав онук.
Надвечір Сергій притягнув маленьке та страшненьке цуценя.
– Хворобливий якийсь, – сказав дід Мирон, розглядаючи нового мешканця. – І що з ним буде, коли мене не стане?..
– Не бійся, дідусю, – швидко знайшовся Сергійко, – вилікуємо, відгодуємо його. Потім нехай бігає селом. Добрі люди голодним не залишать.
Цуценя було дуже слабким. Довелося його виходжувати, вставати та годувати навіть уночі. По черзі дід Мирон і Сергій доглядали за ним.
Виходили. Цуценя зміцніло, бігало по двору, ганяло курей і з радісним гавкотом зустрічало господарів. Життя з ним стало веселішим.
До кінця літа приїхала донька. Допомогла зібрати врожай. Усе вирощене – переробили, склали на зберігання, зробили запаси.
А незадовго перед від’їздом дочка притягла кішку, яка ось-ось приведе кошенят.
– Ти навіщо її принесла? Вона окотиться незабаром.. Що я з ними робитиму?.. – обурився дід Мирон.
– Ну, тату.. Не кидати ж її напризволяще. Пам’ятаєш, як мама котів любила? У вас завжди дві кішки жили. Вони мишей у сараї ловили… – заперечила дочка.
– Ми з Сергієм поїдемо, йому в школу час. На осінні канікули він тебе відвідає, якраз кошенята підростуть. Ми їх по сусідах роздамо.
…Літо пролетіло швидко. Дід Мирон провів рідню, сплакнув трохи на прощання. Підійшов до фотографії дружини, запалив поминальну свічку та сів на табурет.
– Знаєш, Таню, – звернувся він до дружини, – ти не ображайся, але не можу я зараз до тебе. Треба почекати трохи. Ось, Сергій скоро приїде. Та й курей хто годуватиме?..
– Сусід своїх всякою гидотою годує, а я добірною пшеницею. Бачила б ти, які вони яйця несуть, диво. Ні в кого таких немає.
Дід Мирон визирнув у вікно. Біля хвіртки лежало цуценя, що підросло.
– Собака в мене з’явилася. Я її лікував, вимахала вже. Куди її подіти? Шкода ж… Без мене пропаде… – продовжив він.
– І Сергій наш хворіє. Йому козяче молоко дуже допомагає. Ось, думаю, козу у сусідів треба купити. Приїде, підлікується.
Дід Мирон прислухався. З кімнати почулося нявкання кішки.
– Таню, здається, почалося… Піду, подивитися треба. А то раптом кошеня задавить. От напасть. Що мені з ними робити?.. – старий, човгаючи ногами, побрів у кімнату.. – от напасть!.. Ой, уже двоє…
Дід Мирон сів навпроти кішки. Взяв у руки кошенят і, посміхаючись від радості, засунув їх під живіт до матері.
– Їжте, вам треба сил набиратися. Підростете, мишей ловити будете…
Ось так онук дідуся справами завантажив, що й на той світ вже ніколи…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, та читайте цікаві публікації!
