Малюк був чарівним. Маленький, товстий, кучерявий, попри те, що тільки з’явився на світ, йому не було й семи днів від роду, волосся хлопчика було пшеничного кольору і завивалося, ніби спеціально накручене.
Звичайно Яків Сергійович закохався у це диво. А хіба не диво? Це продовження тебе, твій онук, – розмірковує новоспечений дідусь.
– Соню, і як же назвете цього молодого чоловіка? – Запитує він у дочки.
-Тату, ми з Гришею хотіли назвати Сергійком, на честь дідуся, ти не проти?
Соня погано пам’ятала дідуся, але пам’ятала, що він дуже любив її. Дідусь був із великою білою бородою та великими м’якими руками. А ще голос, у діда був м’який, оксамитовий.
Дідусь носив маленьку Соню на руках і співав їй колискові. А коли Соня хворіла, він брав її на руки й ходив з нею з кута в кут по скрипучій підлозі, тихенько поплескуючи по спинці.
Яків Сергійович навіть розплакався, так йому стало приємно, що дочка хоче назвати первістка ім’ям його батька.
– Милі мої, та хіба я можу бути проти, Олю, – покликав він маму Софії, свою дружину, яка теж пробувала на смак слово бабуся. – Олечко, діти хочуть назвати малюка Сергієм.
– Яке гарне ім’я, Сергій, – тягне новоспечена бабуся, наче мед з банки, ім’я онука, – Сергійко.
Будь щасливий, маленький Сергію, будь щасливим, будь здоровим, добрим і розумним, як твій тезка, твій прадід, Сергій Васильович.
Сергій виконав наказ бабусі. Він ріс щасливою, розумною, доброю і здоровою дитиною. Поруч із Сергієм завжди був дідусь.
Сергій не може згадати й дня, щоб не було дідуся поряд. Сергій росте, дідусь завжди поруч. Вони ходять на рибалку, їздять на велосипедах, займаються спортом, – все роблять разом.
Сергій біжить зі школи, щоб з дідом робити шпаківню, копати город, косити траву для кроликів, просто валятися на дивані та дивитися телевізор. Сергій дорослішає, дідусь теж.
– Сергію, ти що димиш?
Сергій не боїться, що дідусь лаятиме, каратиме, наскаржиться батькам, ні, адже цього нічого не буде, – він не хоче засмучувати дідуся, тільки й усього. Сергію вісімнадцять, але він все одно соромиться робити такі речі.
Йому соромно перед дідусем.
– Діду, я лише спробував.
– Ще й брешеш, ех. Це я у всьому винен.
– Та діду, ні в чому ти не винен, ну вибач, справді, ніяково вийшло.
– Винен! Якби я кинув цю шкідливу звичку, ти б не потягнувся до тютюну і не брехав би мені зараз що ти тільки спробував …
– Сергію, спорт і тютюн – несумісні, тобі доведеться вибирати, синку. Сергій вибрав спорт.
Дідусь став гірше бачити, але ще міцний, він уже не підтягується на турніку, а лише сидить поряд.
– Діду, спорт та тютюн несумісні, – сміється Сергійко, дідусь тихо посміхається і тягнеться до кишені.
Дідусь першим дізнався про Лілю.
– Діду, вона така…
– Найкраща?
– Навіть краще, ніж найкраща.
Дідусь танцював на весіллі онука вальс зі своєю новоспеченою онучкою.
– Який же у тебе дідусь, – вкотре захоплюється Ліля, й Сергійко з гордістю дивиться на діда.
Малюк… Він лежить у візку і крехтить так, що почервоніло обличчя, намагається вивільнитися з ненависних пелюшок.
Його очі поки ще маленькі щілинки, але волосся, волосся це щось, – воно пшеничного кольору, немов у ляльки, і в’ється.
– Наша порода, – сміється Яків Сергійович, – кучерявий. Як же звати цього хлопця?
– Яша, дідусю, – каже онука Ліля, дружина Сергія, – його звуть Яша, Яків Сергійович, він ваш повний тезка.
Яків Сергійович – старший витирає сльозинку, яка звідкись узялася в куточку ока.
– Яша, Яшенько, маленький.
Малюк крехтить і старанно намагається розплутатися. Дідусь вже старенький, він боїться що не втримає Яшу, але коли хлопчик не може заснути, дідусь співає йому колискову…
Вони завжди разом – два Яші, малюк не відходить від прадіда. Яша не може спати без колискової дідуся, але дідусь заслаб, він лежить у лікарні.
Яків Сергійович чудово розуміє, що це все, кінець. Йому трохи лячно, як там? Що там? Яша ще занадто малий, чи пам’ятатиме він дідуся?
Пам’ятатиме великі та м’які його руки, його тихий голос і пісню, що співав для нього дідусь Яша…
Сергій сидить біля діда, вони завжди поруч.
– Сергію, я хочу сказати тобі дуже дякую, хлопчику мій, ти був мені за сина, якого в мене ніколи не було. Дякую, мій хлопчик, що ти виріс гідною людиною, я дякую Богу, Небу, Всесвіту, я дякую Вищим Силам, що послали мені такого хлопчика.
– Діду, ти чого? А ну припини, рано ще дякувати…
– Ні, Сергію, вже настав мій час. Мій хлопчик, я хочу тебе попросити… Я знаю що це проти правил і можливо зайдуть лікарі й тебе виженуть звідси, а мене лаятимуть, і може навіть спрацює якась пожежна безпека.
– Я скоро піду, хлопче, а мені так хотілося б подиміти, лише одну цига рку…
– Дідуню, але ж тобі не можна.
– Сергію, невже ти думаєш що після однієї я тут же впаду замер тво?
Сергій помовчав, а потім…
– Діду, там сонячний ранок, співають пташки, у повітрі плаває запах гіацинтів та бузку, ти не хочеш вийти на ґанок?
– Хочу мій хлопчику…
– Куди? Ви збожеволіли? Що ви робите? Поверніть на місце хворого!
– Ніно, не кричіть, – старий лікар втомлено зупинив медсестру, що метушилася, – дайте візок, молодий чоловіче, заждіть, Якове Сергійовичу, давайте у візок, ось так, там така погода…
Сергій хотів плакати, він розумів що дідусь іде, іде назавжди, залишаючи його одного, вони тридцять років були разом пліч-о-пліч, але він не міг дозволити собі таку розкіш, заплакати й втратити дорогоцінні миті у спілкуванні з цією чудовою людиною, своїм дідом.
Вже поклавши дідуся на ліжко в палаті й дивлячись на медсестру, що стурбовано кидається, Сергій взяв дідуся за руку і подякував йому.
– Ти найкращий дід на світі, я вдячний тобі за те, що ти був моїм дідом, був і залишаєшся. Я б багато чого віддав, щоб ти, був завжди поруч, діду.
Дідусь уже не мав сили розмовляти, він просто тихо посміхався, прикриваючи очі, даючи зрозуміти що чує Сергія, чує і розуміє. Сергія попросили вийти.
У коридорі лікарні зібралися родичі, всі хотіли попрощатися із ним.
-Знаєш, тату … Я виконав його останнє бажання …
-Він просив цигарку?
-Так.
– Він став мені батьком, ніколи не висміяв, якщо в мене щось не виходило, завжди підказував ненав’язливо і тихо, завжди хвалив, якщо щось виходило.
– Пишався мною, ніби я його син, я не зустрічав добрішої, розумнішої, щедрішої, тактовнішої людини, ніж твій дід, синку.
– Я прийшов до нього в сім’ю пацаном, що нічого не вміє, я ріс без батька, виховувався мамою, бабусею і тіткою. Він зробив із мене людину, виховав в мені чоловіка.
– Мій тесть, а твій дід, прожив гідне життя, ти можеш пишатися ним, синку.
– Я й так пишаюся, батьку.
У цей день була хмарна погода, ішов дрібний, але теплий дощ.
– Небо плаче, – шепотілися люди, які прийшли проводити Якова Сергійовича, його поклали поряд з коханою дружиною.
Сергій погано пам’ятав бабусю Олю, лише яскрава і ніжна пляма, щось тепле і ласкаве, вона дуже рано пішла.
Дідусь був молодий і сповнений сил, він не став шукати собі жінку, а присвятив себе сім’ї та старшому онукові.
Звичайно він дуже любив і Ірочку, сестру Сергія, свою онучку, Ірочка відповідала взаємністю, але зв’язок, який був у нього з онуком… Це була найміцніша хоч і невидима, нитка у світі.
Вони залишилися одні, батьки, Сергій, Ліля, маленький Яша та Ірочка. Хмари розвіялись і визирнуло сонечко.
– Дєдя,- сказав маленький Яша, дивлячись у порожнечу і посміхаючись, махаючи ручкою,- дєдя там…
Дєдя, йди, йди, дєдя… Я до дєді, – хлопчик почав вириватися з рук батька і спробував кудись побігти.
-Ні, ні, не можна до діда, Яшо.
Малюк зупинився і пильно подивився в далечінь. Потім поцілував свою долоньку і послав комусь повітряний поцілунок.
– Дєдя любить Яшу, па, па, дєдя. – Пішов, – сумно сказав малюк і заплакав.
– Не плач синку, у тебе ще є дєдя, ось дивись, дєдя.
Малюк переповз на руки до тата Сергія, обійняв його за шию і поцілував у щоку.
– Дєдя, ти не підеш? – спитав Яша, дивлячись пильно на дідуся.
-Ні, ні, малюк, я буду поруч поки ти не виростиш, потім одружишся, подаруєш мені правнуків …
– Добре, – серйозно сказав малюк, ніби зрозумівши все, що сказав йому дідусь, – добре.
А крізь хмари посміхалося сонце, – життя продовжується…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
