Дійшло до того, що я хотіла розлучитися, але Максим так благав мене цього не робити, стояв на колінах, що мені прийшлось залишитися

Добрий день. Виникло бажання поділитися невеликим уривком з мого особистого життя, не те щоб я просила поради, ні, просто висловіть свою думку, у висловах не стримуйтеся, я не ображаюся.

Я зустрічаюся з хлопцем трохи більше ніж три роки, його звуть Максим, 22 роки. На початку стосунків звісно були звичайні фрази: “люблю назавжди, тільки твоя” і схожі… Потім зʼявився звичайний побут, сварки, скандали, недовіра.

Звичайно і хороше було, не те щоб рідко, але й не часто. І в 19 років я переїхала до іншого міста, з батьками, (це місто знаходиться в 30 хвилин їзди, від того, де раніше жила).

Ну і там зустріла хлопчика, маленького, йому було 18 років (чоловіки в цьому віці дуже дурні, та й взагалі дуже важко знайти по-справжньому дорослого чоловіка, я так вважаю).

У нас закрутилися стосунки (до цього я ніколи не зраджувала) мені було з ним легко, весело, він багато мені дав. Наприклад я стала легше сприймати життя і сварки з Максимом, але водночас я до нього дуже прив’язалася, і сильно віддалилася від Макса (хоча розраховувала на веселий і недовгий роман і він знав, що я зайнята).

Дійшло до того, що я хотіла розлучитися, але Максим так благав мене цього не робити, стояв на колінах, що мені прийшлось залишитися (я якщо чесно, думала у нього пройшли почуття до мене, він влітку зі мною ледь сам не розлучився, а тут жити без мене не може).

Не те щоб мені абсолютно Максим став байдужим, але я просто перестала його любити, насолоджуватися його поцілунками… З тим хлопчиком ми як би розлучилися, він виявився занадто вільним, а я власниця. Думаю про іншого, звичайно не божеволію, ні, просто дуже багато мені про нього нагадує, кожна дрібниця.

Наприклад їду я по вулиці, по якій ми ходили, чую його фрази, а коли ми з ним бачимося і просто говоримо одне одному привіт, проходячи далі, у мене навертаються сльози. Дуже болить. Я розумію, час лікує, я забуду ці почуття, але поки дуже важко.

Так хочеться зателефонувати, і знову зустрітися, але гордість заважає, та й нема до чого. Напевно дати надію ще раз людині, я йому теж начебто була дорога (я так думаю) Але так не вистачає його голосу, обіймів, губ, тих самих фраз. Так що ось така я сволота. Напишіть що-небудь. Цікавить ваша думка.