Ганна лежала в палаті лікарні й радісно дивилася на дочку, що спала поруч. Марійка з’явилася на світ три дні тому, і всі ці дні жінка не могла повірити своєму щастю.
Десять років вони з чоловіком Дмитром мріяли про дитину, обстежувалися, лікувалися, і нарешті їхня мрія збулася.
– Завтра додому поїдемо, – шепотіла вона дитині. – Тато за нами приїде, покажемо тобі твою кімнатку.
Діма приїхав забирати їх із ранку. Виглядав щасливим, але трохи схвильованим.
– Як наша принцеса? – схилився він над донькою.
– Добре, спить. Вночі майже не плакала.
– Чудово! Ну що, збираємось додому?
Ганна почала складати речі у сумку. Уявляла, як вони втрьох увійдуть до їхньої затишної квартири, як вона погодує доньку в дитячій, яку вони так довго готували.
– Дім, а ти ліжечко зібрав?
– Звичайно, зібрав. Все готове до прибуття принцеси.
– І візок у передпокій поставив?
– Поставив, поставив. До речі, Аню, у мене є новина.
Щось в інтонації чоловіка напружило жінку:
– Яка новина?
– Гарна новина! До нас батьки приїхали. І Світлана з Максимом.
Ганна завмерла з дитячою кофтиною в руках:
– Які батьки?
– Мої. Мама, тато, сестра з племінником. Вони такі раді внучці! Хочуть на неї подивитись.
– Дімо, коли вони приїхали?
– Вчора ввечері. Я ж казав, що зателефоную їм, коли з’явиться малюк.
– Ти казав, що подзвониш їм, а не те, що вони приїдуть до нас у гості.
– Ань, ну нічого, побудуть трохи в нас.
– Це скільки – “трохи”?
– Ну, кілька днів. Може, тиждень. Вони давно нас не бачили.
Ганна відчула, як ноги підкошуються. Вона уявляла повернення додому зовсім по-іншому. Тихі перші дні з донькою, налагодження режиму, годування, прогулянки.
– Дімо, а чому ти мене не попередив?
– Так ніколи було. Вчора весь день квартиру прибирав, ліжечко збирав, сьогодні одразу за вами поїхав.
– Ти міг зателефонувати!
– Аня, ну що ти нервуєш? Батьки ж! Вони допоможуть, підкажуть щось.
Допоможуть, ага, звісно. Ганна представила свекруху з її звичкою все контролювати, зовицю зі своїм десятирічним сином, який гасає по квартирі, як ураган.
– А де вони мешкають?
– Як де? В нас. Місця вистачить. Батьки в залі на дивані, Світлана з Максимом у дитячій влаштовується.
– У дитячій? А де Марійка спатиме?
– З нами в спальні поки що. Нічого страшного.
– Дімо, а ти питав мою думку?
– Про що?
– Про те, щоб запросити родичів!
Чоловік здивовано глянув на дружину:
– А що тут питати? Вони ж бабуся та дідусь! Звісно, хочуть онуку побачити.
Ганна мовчала всю дорогу додому. Діма намагався розмовляти про доньку, як вона схожа на нього в дитинстві, але жінка відповідала односкладно.
– Анюто, ти чого така сумна? Додому ж їдемо!
– Не додому, а в гості до твоїх батьків!
– Ну що ти кажеш! Це ж наша квартира.
– Наша квартира, у якій чотири сторонні особи.
– Яких сторонніх? Це ж моя сім’я!
Під’їжджаючи до будинку, Діма радісно посигналив, у вікно визирнула свекруха та помахала рукою.
У під’їзді їх зустрічав десятирічний Максим:
– Дядько Діма, а де дитина? А чому вона така маленька? А можна я до неї доторкнуся?
– Потім торкнешся, Максе. Дай тітці Ані пройти, вона втомилася.
Двері квартири відчинила свекруха, Людмила Петрівна. На ній був фартух Ганни, руки в муці.
– Ганнусю, доню! Як справи? Як донька?
– Дякую, все добре.
– Проходьте, проходьте! Ми тут стіл накриваємо, свято влаштовуємо!
У квартирі пахло смаженим м’ясом та чимось солодким. На столі стояли тарілки, келихи, салати. Свекор, Віктор Іванович і зовиця Світлана метушилися на кухні.
– Ганно, вітаємо! – обійняв її свекор. – Нарешті дочекалися спадкоємиці!
– Показуйте швидше дитину! – Зажадала Світлана.
Ганна розгублено стояла у передпокої з дитиною на руках. Її будинок став чужим.
– Людмило Петрівно, а що ви готуєте? – Запитала Ганна.
– Святкову вечерю! М’ясо жарю, салатик зробила, торт купила. Таку подію відзначити треба!
– А можна тихіше? Дитина спить.
– Звісно, звісно! Максе, не кричи так!
Але хлопчик уже гасав по квартирі, вивчаючи кожен кут.
– Світлано, може, вгамуєш сина? – попросила Ганна.
– Аня, він же дитина! Йому цікаво все подивитися.
Максим увірвався до дитячої:
– Ой яка крута кімната! А це все для малої? А можна я тут пограю?
У дитячій стояли дві розкладачки, всюди валялися чужі речі.
– Дім, а де дитяче ліжечко?
– У нашій спальні поставили. Поки гості тут поживуть.
Ганна пройшла до спальні. Справді, в кутку стояло ліжечко, а їхнє двоспальне ліжко було заставлено сумками свекрухи.
– Аню, йди їсти! – покликала свекруха. – Я твоє улюблене м’ясо приготувала!
За столом всі навперебій захоплювалися немовлям, обговорювали її.
– Вона на Діму схожа, – стверджувала Людмила Петрівна.
– Ні, на Аню, – сперечався свекор.
– А ніс точно Дмитра! – Втручалася Світлана.
Максим вимагав уваги й постійно щось упускав. Тарілка з дзвоном упала на підлогу.
– Ой, вибачте! – заметушився хлопчик.
– Максиме, будь обережніше! – обсмикнула його мати.
Донька заплакала. Ганна взяла її на руки, спробувала заспокоїти. Але вона плакала все голосніше.
– Вона голодна, – визначила свекруха. – Сідай сюди й погодуй її, – жінка вказала на стілець.
– При всіх? – здивувалася Ганна.
– А що таке? Ми ж сім’я!
– Я піду у спальню.
– Та навіщо? Ми ж не дивитимемося.
Але Ганна все-таки пішла годувати доньку у спальню. Сіла на край ліжка між чужими сумками й спробувала зосередитись на дитині. З вітальні долинав галас, сміх, дзвін посуду. Максим грав у якусь галасливу гру.
Коли вона повернулася, свекруха мила посуд.
– Людмило Петрівно, не треба, я сама помию.
– Та що ти! Тобі відпочивати треба. Я все зроблю.
Свекруха командувала на кухні, як повноправна господиня. Переставляла посуд, розкладала продукти на власний розсуд.
– А де мої йогурти? – Запитала Ганна.
– Йогурти? А ці кисленькі? Макс з’їв. Каже, дуже смачні.
Макс з’їв йогурти, які Ганна спеціально купувала собі ще до поїздки в лікарню.
Надвечір терпець Ганни урвався. Донька плакала, вимагаючи чергового годування, Максим носився по квартирі з криками, дорослі голосно обговорювали плани на завтра.
– Дімо, нам треба поговорити, – сказала вона чоловікові.
– Звісно, давай.
– Наодинці.
Вони вийшли на балкон.
– Дімо, я хочу, щоб твої родичі поїхали.
– Як поїхали? Вони тільки приїхали!
– Саме тому. Я так не можу.
– Аню, ну що ти! Вони допомагають, беруть участь.
– Яка допомога? Вони зайняли дитячу, твій племінник з’їв мої йогурти!
– Ну, подумаєш, йогурти! Купимо ще.
– Справа не в йогуртах! Річ у тім, що я хочу спокійно обживатися з дитиною, а не дивитись на цей цирк!
– Аня, вони родичі! Не можна їх виганяти!
– Можна й треба! Я тільки з лікарні, дитина новонароджена, а тут натовп народу!
Діма спробував обійняти дружину:
– Ну, потерпи пару днів. Вони ж такі раді!
– А я не рада!
Розмова ні до чого не привела. Діма не розумів претензій дружини, вважав її примхливою. А Ганна почувала себе чужою у власному домі.
Ніч пройшла жахливо. Донька прокидалася кожні дві години, Ані доводилося вставати, йти на кухню за сумішшю, гріти її. А вранці свекруха встала раніше за всіх і почала голосно готувати сніданок.
– Аню, я кашку зварила, м’ясо підсмажила! Сідай снідати.
– Людмило Петрівно, можна тихіше? Донька лише заснула.
– Ой, вибач! А я думала, всі вже прокинулись.
За сніданком знову почалися поради:
– Аню, ти її мало годуєш, треба, щоб вагу набирала.
– Мамо, у неї нормальна вага, – заступився Діма.
– Яка нормальна? Шкіра та кістки! Раніше діти пухкі були.
– А може, до лікаря сходити? – Запропонувала Світлана. – Перевірити, чи все гаразд.
– Все гаразд! – різко відповіла Ганна. – Ми вчора тільки з лікарні виписалися!
– Ну, не хвилюйся так, – образилася зовиця. – Я з найкращих спонукань.
Максим перекинув кухоль з молоком. Воно потекло по столу, почало капати на підлогу.
– Максиме! – гаркнула мати.
Хлопчик злякався і заплакав. Маша теж прокинулася від крику і додала свій голос до спільного хору.
– Все, годі! – Вибухнула Ганна. – Я більше так не можу!
– Людмило Петрівно, Віктор Іванович, Світлана – я прошу вас збиратися і їхати. Сьогодні ж.
Усі оторопіли від такої заяви.
– Як їхати? – не зрозуміла свекруха.
– Дуже просто. Берете речі, та їдете додому.
– Ганно, ти що кажеш! – обурився свекор. – Ми ж лише приїхали!
– Саме тому я і прошу вас поїхати, доки ситуація не стала зовсім поганою.
– Дімо, скажи що-небудь дружині! – зажадала Людмила Петрівна.
Чоловік розгублено мовчав.
– Аня, може, не варто так різко? – Спробував він примирити сторони.
– Варто! Я хочу нормально жити зі своєю дитиною!
– А ми що, заважаємо? – Образилася Світлана.
– Дуже заважаєте! Ви зайняли дитячу, твій син все перевертає догори дном!
– Максим просто дитина!
– І моя дочка теж дитина! Тільки їй потрібний спокій, а не цирк!
Розгорівся серйозний скандал. Родичі звинувачували Ганну в невдячності та черствості. Діма метався між дружиною та батьками.
У результаті гості зібралися і поїхали, грюкнувши дверима. Свекруха на прощання сказала:
– Не чекайте, що ми ще приїдемо!
Ганна залишилася наодинці з чоловіком та донькою. Квартира нарешті стала тихою. Але Діма дивився на дружину з докором:
– Навіщо ти їх вигнала? Вони ж хотіли допомогти!
– Ніхто не хотів допомагати! Усі хотіли свята!
– Аня, це моя родина! Ти їх образила!
Відносини із родичами чоловіка були зіпсовані. А сімейне щастя затьмарилося взаємними образами та нерозумінням. Натомість молода мама отримала необхідну їй тишу та спокій і ні про що не шкодувала.
Якщо рідні люди не розуміють, що новоспеченій мамі та малечі потрібне відновлення, адаптація, та спокій, то навіщо такі родичі.
Як ви вважаєте, слушно вчинила Ганна? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
