Цього суботнього вечора Лідія Миколаївна та її чоловік Михайло Антонович чекали сина з його нареченою Діною. Молоді люди давно зустрічалися, і батьки з нетерпінням чекали їх вирішального кроку.
І цього вечора вони припускали, що Діма та Діна, нарешті, вирішили зіграти весілля.
Батьки накрили святковий стіл і з нетерпінням чекали на молодих. Пролунав дзвінок і за урочистими обличчями сина та його нареченої батьки зрозуміли, що рішення ухвалене і можна готуватися до весілля.
Після бурхливих привітань усі сіли за стіл, випили по келиху і, трохи заспокоївшись, завели важливу розмову.
– Ми думаємо, що не варто грати пишне весілля, краще поберегти гроші, – сказав Діма, – ми хочемо з’їздити кудись удвох, відпочити, наприклад, це не дуже дорого, але дуже приємно і залишиться у пам’яті на все життя.
-Так – щасливо видихнула Діна, – я ще ніколи не була на морі. Я так мрію з’їздити до теплих країн, пожити пару тижнів у готелі, де все включено. А зареєструватися можна і без гостей, випити ігристого у банкетному залі та посидіти у кафе вузьким колом. Це буде недорого, зате відпочинок чудовий. Ми вже й про путівки дізнавалися, можна взяти тури, зовсім недорого.
– Приємно чути, що ти, Діма став таким розумним і економним, – лукаво сказала Лідія Миколаївна, – раніше ти не особливо морочився стосовно грошей, завжди знав, що можеш отримати матеріальну допомогу від нас.
– Ну, мамо, – зніяковіло сказав Діма, – я ж чоловік, я вже дорослий, я хочу створити сім’ю, у нас і діти будуть. Я маю думати, як забезпечувати свою жінку. У нас є небагато, грошей на путівки вистачить, але…
– Ну, що там, – ласкаво пробурмотів батько, – ми допоможемо, звичайно, сплатимо вам і вбрання, і кафе.
-Та ні, я не про це хотів поговорити, – трохи розгублено промовив молодик, – а про те, де ми житимемо після весілля.
-Ну так, у нас трохи тісно, хоча, звичайно, можна пожити й у нас, твоя кімната, Діма, досить велика, це поки що. А потім можна взяти квартиру в іпотеку, – задумливо сказала мама. – У нас є деякі накопичення, їх вистачить на початковий внесок. Напевно, і батьки нареченої зможуть вам трохи допомогти.
Діна ніяково зіщулилася і сказала:
– Ні, вони не зможуть, вони вже дуже старі, я – пізня дитина, вони живуть на пенсію, їм і самим на життя не вистачає. Тому я не можу просити у них допомоги, це я мушу їм допомагати.
– Ну треба ж, я і не знала, що ти – пізня дитина, – задумливо промовила Лідія Миколаївна, – ну, нічого, ми вам дамо гроші на початковий внесок, знайдемо невелику квартиру і ви заживете окремо.
– Так, у мене і друг є, – твердо сказав Михайло Антонович, – він працює рієлтором, він нам знайде чудовий варіант, щоб і недалеко від нас було, і щоб квартира була хороша, краще у вторинному житлі, але не в старому будинку і щоб по грошах потягнути. Не хвилюйтеся, ми з матір’ю поки що на ногах, живі-здорові, працюємо, я через рік на пенсію вийду, але сподіваюся, що зможу ще трохи попрацювати, тому допомагатимемо. Не кинемо напризволяще.
Розчулений Дмитро сказав урочисто:
– Мамо, тату, дякую вам. Я знав, що ви мені допоможете, я буду вам завжди вдячний за вашу підтримку. Ви в мене такі молодці та живете вічно.
Діна, радісна й почервоніла, тільки кивала й усміхалася, всім своїм виглядом показуючи, яка вона щаслива та вдячна батькам майбутнього чоловіка.
Молоді люди швидко розписалися і вирушили у весільну подорож, після повернення вони тимчасово оселилися у батьків Діми, а тим часом товариш батька знайшов відмінний варіант, і незабаром квартира була придбана.
І Діма, і Діна отримували невеликі зарплати, тому іпотеку на себе оформила Лідія Миколаївна, яка все життя пропрацювала в міському відділі освіти головним фахівцем. Щоб зробити ремонт у новому житлі, Михайло Антонович взяв великий кредит і сам стежив за ремонтом, покупкою будматеріалів, роботою майстрів.
Грошей часто не вистачало, тому доводилося перезаймати, рефінансувати кредити, хотілося влаштувати затишне гніздечко для молодої сім’ї якнайшвидше.
Через рік молоді люди перебралися у власне житло, квартиру, звичайно, оформили на сина дарчою, адже все оплачували лише його батьки.
Дізнавшись про це, Діна дуже образилася, сказала, що подібні діяння вже руйнують стосунки між людьми, адже таким чином батьки Дмитра натякають, що їхній шлюб може зруйнуватися.
Лідія Миколаївна, як людина тактовна і розважлива, спробувала переконати невістку у протилежному.
– Діночко, люба, але ж це ми віддали повністю всі свої заощадження на початковий внесок, а потім батько Діми взяв кредит на ремонт, і зараз я ще виплачую вашу іпотеку.
– Ми теж платимо потроху, коли можемо, – уразливо сказала Діна.
– Та ви платили всього два рази…
-От ви спеціально все рахуєте, щоб нас дорікнути за неплатоспроможність, – майже заплакала Діна, – адже ви знали, що мої батьки допомагати не зможуть і ми з Дімкою ще не маємо своїх накопичень та зарплати у нас маленькі. А у нас навіть і меблів до ладу немає, стоїть якийсь мотлох, а нам хочеться добре жити.
– Ну і чого ти засмучуєшся? Все поступово придбаєте. Ремонт такий шикарний зробили, краса! І меблі поступово купимо. У Михайла Антоновича кредит закінчується через два місяці, він ще один візьме, і ми купимо меблі у вітальню, а потім вже ви самі поступово накопичите або в кредит купите собі спальню. Все буде гаразд.
І дійсно, через три місяці був знову взятий кредит і куплені чудові меблі у вітальню. Молоді люди знову розсипалися в подяках батькам і запевняли їх у вічному коханні та відданості.
А через деякий час Михайла Антоновича стало підводити здоров’я. Він, який раніше ніколи не хворів, раптом став приходячи з роботи відразу ж лягати на диван, відмовлявся від вечері, а ночами довго не міг заснути, крутився і вранці, звичайно, вставав розбитим.
Лідія Миколаївна, знаючи важкий характер чоловіка, довго терпіла, але нарешті не витримала і сказала:
– Мишко, тобі необхідно, по-перше, звернутися до лікаря і пройти обстеження, а по-друге, піти з роботи. Ти вже три роки як пенсіонер і все працюєш, не шкодуючи себе, адже в нашому віці треба дбати про себе та берегти себе.
– Лідо, я знаю, але ж у нас ці кредити. Я й так уже думав, щоб перейти на легку працю, але мені відмовили. Сказали або працюєш, як раніше, або поступаєшся місцем молодим. Ну, я й лишився. Начальство теж можна зрозуміти, їм потрібні міцні робочі руки, а не старі інваліди.
– Боже, Мишко, знаючи тебе, можна зробити висновок, що ти справді серйозно хворий, завтра ж ми йдемо до поліклініки.
Вердикти лікарів були невтішні, у Михайла Антоновича визнали передінфарктний стан та одразу ж поклали до лікарні. З роботи довелося піти, а ліки коштували дорого. Лідія Миколаївна прийшла до сина із серйозною розмовою.
– Дімо, я плачу твою іпотеку вже п’ять років, плачу набагато більше, ніж потрібно за договором і скоро вже цей кредит скінчиться. Буквально через рік-півтора. Але на батьку ще один досить великий кредит, який він взяв три місяці тому на велику суму, щоб купити ваші меблі. Зараз йому доведеться піти з роботи.
– Так, ти що, мамо? Чому? У татка так погано зі здоров’ям? Він же ніколи не скаржився, був такою здоровою людиною.
– Діма, у тата передінфарктний стан. Він зараз у лікарні. А потім йому доведеться довго проходити реабілітацію. Йому потрібні дорогі ліки та процедури, а можливо і санаторне лікування. Я прийшла тебе просити, щоби ти сам виплачував цей кредит.
За збентеженим і розгубленим виглядом сина мати зрозуміла, що ця розмова йому неприємна.
– Мамо, я не знаю, що робити. Моя Діна в положені, їй довелося перейти на половину ставки, бо має сильний токсикоз. Але вона терпить, адже треба буде отримати декретні. А ще ми купили ліжко та шафу у спальню і зараз у нас так важко з грошима.
– Діма, я все розумію, але ми й так вам дуже добре допомогли, а зараз на волосині висить життя твого батька.
-Я розумію, матусю, я щось придумаю.
Лідія Миколаївна йшла додому, розуміючи, що ці кредити доведеться виплачувати їй самій, що навряд чи син та його дружина зможуть знайти гроші.
Все так і вийшло. Хвороба Михайла Антоновича стрімко розвивалася, лікування йому не допомогло, і за кілька тижнів його не стало. На похорон довелося збирати гроші по родичах.
Потім Лідії Миколаївні було ще складніше, вона, як і раніше, виплачувала іпотеку та кредит, грошей на життя майже не залишалося, але вона втішала себе тим, що у Діни з’явився здоровий хлопчик, її онучок, якого назвали Михайлом на честь діда. Це була єдина втіха в житті нещасної вдови.
Нарешті всі борги були погашені, правда для цього Лідія Миколаївна продала майже всі цінні речі, які вона мала, і вона благополучно пішла на заслужений відпочинок.
– Тепер я зможу присвятити своє життя онукові, – думала щаслива бабуся, – я з ним гулятиму, гратиму, вивчатиму вірші та пісні. Я розповідатиму йому про дідуся, який, бідний, так і не дочекався його появи. Але він дізнається про дідуся з моїх слів і покохає його.
Вона часто приходила до сина в гості, щоб якомога більше часу проводити з онуком, але раптом зрозуміла, що невістка не така вже й рада її приходу. Відчиняючи їй двері, вона завжди виглядала роздратованою і сердито підтискала губи, а згодом вигадувала різні приводи, щоб піти з дому разом з дитиною.
А коли Лідія Миколаївна телефонувала і питала, чим вони збираються займатися і чи можна їх відвідати, невістка завжди відмовлялася терміновими справами чи поїздками.
Нещасна жінка не могла зрозуміти, в чому річ, адже вони ніколи нічого не шкодували для сина та невістки, віддали все, що змогли, щоб влаштувати їм щасливе життя, чому ж зараз вона стикається з чорною невдячністю.
І одного разу вона стала свідком дуже неприємної розмови, яка розставила всі крапки над i.
Лідія Миколаївна сиділа в кімнаті і заколисувала маленького Мишка, а до Діни прийшла її подруга, і вони вирушили на кухню випити кави та побалакати.
Мишко заснув, а бабуся пішла у ванну кімнату вимити руки, і там вона почула через суміжне вікно, як Діна обговорює з подругою її візити.
– До чого ж мені набридла моя свекруха, – роздратовано говорила Діна, – ходить і ходить, ніби своїх справ немає.
– Ну, звісно ходить, які у пенсіонерів справи, – посміхнулася подруга.
– Та не хочу я на роботу виходити. Я й так утомилася, як собака на цій роботі. Що хорошого? Чоловіки повинні жінок забезпечувати! У мене чоловік є, він нехай і працює. А свекруха ходить, ниє, все про покійного чоловіка розповідає, набридла.
– Ну, вони ж вам багато допомагали, – заступилася за родичів Дмитра подруга, – квартиру купили, меблі, шикарний ремонт зробили.
– Ну, купили, і що тепер ми все життя їм повинні бути вдячними? Я взагалі хотіла трикімнатну квартиру, а вони купили цю.
– Ну квартира дуже хороша, кімнати просто величезні та коридор великий, немов ще одна кімната.
– Ой, припини, вони – батьки й повинні допомагати дітям! А чому тепер я маю терпіти її присутність у своєму будинку?
– Ну Вона ж мати твого чоловіка. Він же хоче її бачити, сумує.
– Ага, сумує він! Він і сам мені вчора сказав, що мати набридла гірше за гірку редьку зі своїм ниттям і вічними повчаннями. Ну, купили вони нам квартиру, до речі, ми також іноді платили іпотеку. Ну, допомогли меблі купити, а тепер що? Ми тепер маємо її на утримання взяти?
– Ну навряд чи про утримання хтось говорив, – обережно вставила подруга, – але як Діма може про свою маму так казати?
– Так, він же дорослий мужик, давно вийшов із пелюшок, він не хоче, щоб вона постійно усюди лізла. Уявляєш, був його день народження, прийшли друзі з роботи, всі сіли за стіл, а вона давай розповідати, як Діма був маленький та як його любив покійний тато, а потім і розплакалася. Дімі було соромно!
– А що тут соромного? Тата в нього нещодавно не стало, мама засмучується – чого соромиться?
-Ой, ти нічого не розумієш, у тебе свекруха нормальна, до вас взагалі не лізе.
– Так не лізе, бо її не допросишся ні про що. Якось попросила посидіти з дитиною, то вона такий скандал зробила, що вона не для того на пенсію пішла, щоб нянькою бути. Вони зі свекром нам на весілля сервіз подарували та сказали, щоб ми на їхню допомогу не розраховували, а у вас он як…
– Ой, припини, якби ти її кислу пику щодня бачила, то не так заспівала б. Кажу тобі, замучила своїми візитами. І ніколи не поцікавиться, чи я хочу, щоб вона приходила.
Лідія Миколаївна тихо вийшла з ванної кімнати, гірка образа стояла в горлі.
– Виявляється, я їм заважаю жити. Ось до чого дожила… Мишко, Мишко, де ти? Чому мене зовсім тут одну залишив?
Вона швидко одягла плащ і крикнула з коридору:
– Діна, я йду, я зовсім забула, мені потрібно в поліклініку.
І швидко вийшла, щоб не бачити неприємне обличчя невістки і щоб ніхто не побачив сліз, що лилися по її обличчі.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
