– Діти хочуть їсти! – Потерплять, – замість чоловіка, похмуро відповіла мені свекруха. – Зараз синок поїсть і все тобі дасть. Май совість почекати! Не треба думати лише про себе

Я нервово застукала пальцями по кришці кухонного столу. З цієї дії чоловік зрозумів, що я незадоволена.

– Не хочеш їхати до моєї мами? – поставив мені Роман риторичне запитання.

– Не хочу, – підтвердила я його побоювання. – Вона мене вважає за порожнє місце, навіщо зайвий раз їхати й, переконуватись у цьому?

Чоловік стурбовано зітхнув. Чого гріха таїти, він і сам помічав за матір’ю дивне до мене ставлення.

Декілька разів він розмовляв на цю тему з Ганною Данилівною, але та відповідала, що не збирається витрачатися емоційно на другу дружину сина.

– Раптом ти з нею теж розійдешся, – спочатку вона так пояснювала свою поведінку.

Проте пройшов рік, два, три, п’ять, сім, десять, а Ганна Данилівна продовжувала ставитися до мене у тій самій манері.

З цієї причини я дуже рідко їздила у гості до свекрухи. Своїх маленьких дітей із чоловіком я теж не відпускала.

На наш подив, Ганна Данилівна практично не питала про онуків. Їх для неї начебто теж не існувало.

Бачачи те, що поведінка матері з роками не змінюється, Роман вирішив виявити ініціативу, та зблизити нас.

Для цього він збрехав мені, що мати запрошує нас на свій день народження. Я на слова чоловіка негативно відреагувала.

Мені не хотілося їхати до свекрухи, та весь день просидіти з дітьми на дивані. Свекруха не любила, коли онуки гасають по хаті й підіймають пилюку, тому забороняла їм бігати.

– Їдь один, – промовила я. – Думаю, Ганна Данилівна буде рада, що ти приїдеш без нас.

– Ти кажеш нісенітницю, – заперечив Роман, розуміючи, що я не хочу їхати до його матері. – Зроби хоча б одну спробу примирення з нею!

– Ми й не сварилися, – знизала я плечима. – Просто я для неї пусте місце…

– Це ти так вирішила! – Запевняв мене чоловік. – Через твій настрій у вас взагалі ніколи не буде миру…

Під тиском Романа я остаточно здалася і таки наважилася на поїздку до свекрухи. Щоб порадувати її, я купила для неї у подарунок квіти та торт.

Усю двогодинну дорогу, я сильно нервувала. Зі здриганням я подумала про те, що свекруха знову вдасть, що нас з дітьми немає.

Підібгавши губи, я все-таки взяла себе в руки й насилу вгамувала нервове тремтіння. Поки ми їхали до свекрухи, восьмирічна донька і шестирічний син заснули.

– Треба їх будити? – Запитала я у Романа, коли він зупинив машину.

– Не залишимо ж ми їх у машині, – усміхнувся чоловік. – Я візьму доньку на руки, а ти – сина.

– А торт та квіти? Потім? – Запитала я.

Роман подивився на мене, бо, на його думку, я ставила дурні питання.

Свекруха зустріла нас біля хвіртки. Побачивши сина, що ніс на руках онуку, вона сплеснула руками:

– Вона ж тяжка! Залиш її швидше!

Вона підскочила до Романа і стала з усієї сили тягти з його рук Мілану. Від різких поштовхів вона прокинулася і заплакала. Ганна Данилівна поставила її на землю й осудливо промовила:

– Вона, казна-скільки кілограмів важить, а ти її тягнеш! Грижі давно не було? Давай додому вже заходь. Я приготувала домашні пельмені з вершковим маслом, як ти любиш!

Ганна Данилівна качиною ходою поспішила до хати. Роман упіймав на собі мій запитальний погляд і, кивнувши мені, пішов за матір’ю.

Я осудливо подивилася йому в спину і, згадавши про сина, що спав, побрела до машини. Насилу мені вдалося розштовхати Сашка. Разом із дітьми я попрямувала до будинку свекрухи.

– Забула подарунок для бабусі! – сплеснула руками я і повернулася до машини.

Взявши квіти та торт, ми поспішили до хати. У порозі ми зупинилися, і Мілана голосно крикнула:

– Ми прийшли!

Однак відповіді не було. Було чутно, як Ганна Данилівна пригощає Романа і як говорить про те, що останнім часом він дуже схуд.

– Погано тебе вдома годують, – зітхала свекруха, не звертаючи на нас, що завмерли в порозі, ніякої уваги.

– Мамо, чи можна нам пройти далі й роздягтися? – пролунав голос Сашка. – Мені жарко вже в одязі.

– Нас ніхто не запросив, – розгублено відповіла я, не знаючи, чи варто нам таки пройти, чи вийти.

– Мамочко, як смачно пахне пельменями, – Мілана облизалася і голосно проковтнула слину.

– Рома, Рома, – покликала я чоловіка, бажаючи привернути до себе його увагу.

– Рома їсть, зачекайте! – роздратовано гаркнула у відповідь Ганна Данилівна.

Ми розгублено продовжували стояти в передпокої. Не лише я, а й діти, відчули себе незатишно.

– Мені набридло тут стояти. До того ж я дуже хочу їсти, – пробурчав син, дивлячись на мене.

– І я теж хочу їсти! – Вибагливо промовила Мілана і голосно затупала ногами.

Я досадливо підібгала губи й відчинила вхідні двері. Діти по одному вийшли за мною у веранду.

Швидкими кроками ми попрямували до машини. Однак біля неї я згадала, що ключі залишилися у чоловіка.

Я наказала дітям чекати, а сама повернулася до будинку свекрухи. Голосно грюкнувши дверима, я покликала чоловіка:

– Мені потрібні ключі від машини! Діти хочуть їсти!

– Потерплять, – замість чоловіка, похмуро відповіла мені свекруха. – Зараз синок поїсть і все тобі дасть. Май совість почекати. Не треба думати лише про себе!

– Зараз, – чути було, як Роман підвівся з-за столу.

– Спочатку доїдай! Ніхто не сконає! – Мати голосним обуренням змусила його знову сісти на місце.

Мене від люті затрясло. Я, не роззувшись, пройшла на кухню і вимагала у чоловіка ключі від автомобіля.

– Ти ж топчеш мені підлогу! – злісно закричала Ганна Данилівна. – Що за неповага? Навіщо ти загалом приїхала? Вирішила зіпсувати мені день народження?

– Я й не хотіла! Це ваш син наполягав, що нам потрібно налагодити контакт! – люто випалила я. – Ромо, давай мені ключі, ми повертаємось додому! – Додала я роздратовано.

– Почекай, ми ж щойно сюди приїхали, – злякався чоловік. – Куди їхати?

– Ключі! – Знову вимогливо промовила я.

Роман витяг із кишені ключі й невпевнено простяг їх мені. Я вихопила їх і вийшла з дому, під злі прокляття Ганни Данилівни.

Через годину чоловік нарешті зрозумів, що я не жартувала і справді поїхала додому.

Наступного дня Роман повернувся до міста електричкою. Засмучений і незадоволений, він увійшов до квартири.

– Навіщо ти поїхала? Я ж просив дати шанс…

– Чому дати шанс? – гаркнула на нього я. – Твоя мати посадила за стіл тільки тебе, а на нас із дітьми навіть не звернула уваги!

– Причому ти все чудово бачив, чув і дозволив Ганні Данилівні поводитися з нами подібним чином! Загалом, більше ніяких поїздок до свекрухи!

– Точніше, тепер я не маю більше свекрухи, як і наші діти, бабусі! Жодна нормальна бабуся нізащо не стала б морити голодом онуків!

Роман з похмурим виглядом слухав мої слова і не міг з ними посперечатися. Я у всьому мала рацію!
Даремно він знову вирішив привезти мене з дітьми до своєї матері, яка ніколи не зміниться!

Після цього інциденту Роман відстав від мене і більше не заводив мови про Ганну Данилівну. А я й досі ображаюся на чоловіка за його байдужу, та егоїстичну поведінку!

Це ж треба, сидіти, уплітати пельмені, в той час, як діти голодні та зморені! У мене навіть виникало бажання подати на розлучення, але здоровий глузд переміг!

Поки так, а далі побачимо! А ви що скажете, стосовно “гостинності” свекрухи, та поведінки мого чоловіка?