– Дівчинко, ти до кого? – Запитала я.
– Я шукаю маму, ви її не бачили? – На мене пильно подивилася маленька дівчинка років шести.
Я задумалася, в цьому будинку я жила зовсім недавно і наскільки знала, квартира, перед якою вона стояла, весь цей час була порожня.
– Але ж там ніхто не живе, – відповіла я дівчинці.
У відповідь вона розплакалася і сіла на сходи.
– Тітонько, нам дуже мама потрібна! Тільки вона може все змінити, тато дуже за нею нудьгує.
Я стояла в розгубленості, не розуміючи чим допомогти цьому чудовому створенню, дітей у мене не було, тому й не знала з якого боку підійти …
Обняти, запросити на чай, тільки ж до незнайомої тітки вона навряд чи піде … У цей час у мене задзвонив телефон, попросивши дівчинку нікуди не йти, я побігла. А повернулася – її й слід застиг.
Цілий вечір вона не виходила в мене з голови, вирішила я тоді зателефонувати своїй господині та запитати, хто ж мої сусіди по сходовому майданчику.
– Там кілька років уже ніхто не живе, – сказала Любов Іванівна, – а тобі навіщо?
– Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала…
Сусідка помовчала, наче щось пригадуючи.
– Це, мабуть, дочка Катерини… та її немає вже в живих. Чоловік один лишився, та ще з немовлям на руках. У цій квартирі, мабуть, жити не зміг, з’їхав. З того часу вона пустує…
– Знаєш, Іро, адже вони недалеко зараз живуть, якщо прибіжить знову. відведи додому, – і жінка продиктувала мені адресу.
Згодом ця історія почала забуватися, я працювала, приїжджала додому пізно, рано-вранці виїжджала.
Якось, напередодні новорічних свят я знову почула тихий стукіт та схлипування. Кинулася до дверей – там стояла вона, та сама сіроока дівчинка й плакала.
– Що в тебе трапилося? Де твій тато?
– Він дома, а я шукаю маму, – тихо сказала вона.
Згадавши, що в мене десь записана адреса, я побігла його шукати, цього разу попросивши дівчинку почекати в мене. Вона зайшла, озирнулася, присіла на пуф у коридорі.
А коли я таки знайшла заповітний папірець – уже солодко спала, згорнувшись калачиком. Акуратно перенісши дитину до вітальні на диван, я знову набрала номер господині.
– Любов Іванівно, вибачте за занепокоєння, пам’ятайте, я вам розповідала про дитину, яка приходить до порожньої квартири навпроти?
– Отож вона в мене. Я хотіла відвести її додому, але поки шукала адресу — дівчинка заснула. Боюся, батько шукатиме…
– Знаєш, Іро, я живу неподалік них, зараз спробую сходити, будь на зв’язку.
– Добре, – я поклала слухавку і мимоволі залюбувалася дівчинкою. Поправила неслухняне пасмо, погладила по плечу.
Я так мріяла про своїх дітей, але, на жаль, моїй мрії не судилося збутися. З чоловіком ми колись жили душа в душу, настав час і ми задумалися про дітей.
Я відразу була при надії, але через деякий час втратила малюка. Дався взнаки стрес на роботі, ми чекали перевірку, нервували, працювали практично без відпочинку …
Дізнавшись, що знову чекаю малюка, я звільнилася з роботи, але, мабуть, у долі для мене були інші плани – цього малюка я знову втратила на ранньому терміні. А потім, як би ми не намагалися, мамою стати я так і не змогла.
Незабаром від мене пішов чоловік, знаю, що в його новій родині підростає дочка, але я про нього більше нічого не чула, навмисне викресливши зі свого життя разом зі спільними друзями та знайомими.
Так і жила вже понад сім років, одна на орендованих квартирах.
Мої роздуми перервав тихий стукіт у двері. Кинулася відчиняти й… не повірила своїм очам – на порозі стояв мій колишній чоловік…
– Юрко? Ти як тут опинився?
– Я прийшов за донькою … почекай, Сахарова 5, так?
– Так, вірно. То це твоя дочка? Проходь, вона спить, ми пройшли на кухню, я поставила чайник. Ось вже кого не очікувала побачити на порозі своєї квартири, але життя часом нам підкидає і не такі сюрпризи.
– Ми не заважатимемо тобі? Я можу розбудити Аню та забрати додому.
– Хай поспить, що у вас трапилося? Вона вже кілька разів приходить на наш майданчик і стукає у двері навпроти.
Юрко стомлено прикрив очі, а потім почав розповідь:
– Кілька років тому ми жили у цій квартирі з Катею. Це житло дісталося їй у спадок від діда. Після весілля ми в’їхали у цю квартиру. Невдовзі Катя була при надії, а я – на сьомому небі від щастя!
– Пам’ятаю, як настав термін, і я відвіз дружину в лікарню. Вона плакала, переживала, мабуть, відчувала…
– Взяла мене за руки та попросила подбати про дитину, якщо з нею щось станеться. В процесі почалися ускладнення, дружину не врятували.
– Пробач, мені дуже шкода, – я погладила Юрка по плечу, бачила, як він кріпився, але зрадницькі сльози текли по його щоках знову і знову, наче він тримав увесь цей біль усередині, а тепер закінчилися сили, і вона вирвалася назовні.
Тут почувся тупіт дитячих ніжок у залі.
– Тату?
Юрко кинувся до дочки, обійняв її й притиснув до себе.
– Аня, я турбувався … навіщо ти пішла без дозволу?
– Я просто хочу знайти свою маму.
– Ми її обов’язково знайдемо, але трохи згодом, ходімо додому.
– Дякую тобі Іро, ось мій номер, – Юра простягнув мені свою візитівку – дзвони, якщо раптом Анюта знову прибіжить сюди. Ми живемо неподалік, дорогу вона тепер добре знає.
– А звідки вона дізналася про адресу цієї квартири? – поцікавилася я.
– Сам показав, – зітхнув він, – треба було забрати деякі речі, Аня побачила її фотографії на стінах і з того часу вона мріє про зустріч із матір’ю. Я ж сказав, що Катя просто поїхала, але обов’язково колись повернеться.
Вони пішли, а за кілька днів Юрко мені подзвонив. Так ми знову стали з ним спілкуватися, у вихідні ходити втрьох у парк, кафе та кіно. Аня прив’язалася до мене і навіть якось назвала мамою.
– Іро, – одного разу сказав Юра – переїжджай до нас, вистачить по орендованих кутах мотатися, Аня за тобою сумує, часто питає.
– А ти?
– І я … – Він опустив очі та взяв мої руки у свої – дуже скучив. Вибач мені за все…
З того часу ми разом. Виховуємо наше маленьке щастя – Ганнусю. Щодня я дякую долі за подарунок, якому немає ціни – бути коханою дружиною та матір’ю.
І нехай Ганнуся й нерідна дочка, це не заважає мені дарувати їй усю свою невитрачену материнську любов і ніжність…
Ставте вподобайки, залишайте свої думки в коментарях. Хай Вам щастить!
