Дізнавшись про те, що дочка із зятем купують собі вже другу квартиру, мати просто божеволіла! – Безсовісні ви, та бездушні люди! – кричала вона, не бажаючи заспокоюватись

Ще в під’їзді я почула скандал, що долинав з нашої нової квартири. І голос матері своєї я теж впізнала. Та кричала так, що стіни навколо тремтіли.

– Та навіщо вона вам? Навіщо? Ви що, бідуєте, голодуєте, останній шматок доїдаєте, щоб здавати її чужим людям? – кричала вона на мого чоловіка Григорія.

– Діти у вас школярі, їм ще зарано про своє житло думати. Ви самі, як вельможі, у великій затишній квартирі живете. Навіщо ці дивні витрати?

– Даріє Іванівно, заспокойтеся ви вже! Що за звичка завжди лізти куди вас не просять? Яка вам справа до наших квартир? Та хоч десять у нас їх буде! – Григорій намагався говорити спокійно, але різко, щоб утихомирити тещу.

– Мамо, в чому річ? Що ти тут робиш? Тебе у під’їзді чутно! Перед сусідами соромно. Скажуть, що сусідів до них ненормальних принесло!

Я затрималася, бо заїжджала до швачки за шторами, а чоловіка, тим часом відправила вішати шафки на кухні.

Сьогодні ми збиралися впорядкувати свою нову квартиру, щоб можна було здавати її квартирантам. Нещодавно, ми зробили в ній скромний ремонт, головне – чисто та затишно!

Залишалися лише деталі – повісити штори, та на кухні все облаштувати, щоб у нових мешканців не виникло до господарів жодних питань.

Ми з Гришею жили разом уже п’ятнадцять років, виховували двох дітей. Свій шлюб я вважала щасливим.

Чоловік у мене був дуже добрим, з любов’ю та турботою ставився і до мене, і до сина з дочкою. А ще у Григорія була одна особливість – як людина раціональна, він планував все на кілька років уперед.

Саме він і запропонував мені купити другу квартиру, коли у нас з’явилися вільні гроші.

Самі ми жили у гарній трикімнатній квартирі, яку придбали одразу після весілля – вклали весільні гроші, та накопичення чоловіка, він на той час уже десять років працював у сучасній енергетичній компанії.

– Я давно готувався до весілля, тебе тільки ніяк не міг зустріти. Де ти ховалась? – сміючись, говорив мені щасливий чоловік.

– Та ось чекала, коли ти більше грошей назбираєш, – хитро посміхаючись, у тон його жарту відповідала я.

Теща Дарина Іванівна теж не могла натішитися на зятя.

– Ти знаєш, Клавочко, який у нас зять славний, – ділилася вона із сусідкою. Такий серйозний, статний і дуже уважний – ніколи до мене без подарунка не приїде.

– Робота в нього гідна, не слюсар якийсь! Квартиру он одразу після весілля їм з Варварою купив. Трикімнатну!

Сусідка Клавдія лише мовчки кивала, та губи стискала невдоволено – вона своїм зятем, що тягнув останнє з родини, похвалитися не могла.

Рік тому Григорій уперше висловив мені свої думки, щодо придбання другої квартири.

– Сашко підростає, за кілька років школу закінчить, не встигнемо озирнутися, а він збереться своє особисте життя влаштовувати.

– Я вирішив купити йому квартиру. Поки здаватимемо, знову ж таки, дохід буде в сім’ю.

– Це гарна думка, Гришо. Я тебе підтримую! Про житло для дітей треба заздалегідь думати. А чи вистачить нам грошей? – поцікавилася я.

– Вистачить! Я вже вивчив ситуацію на ринку нерухомості. Знайшов кілька відповідних варіантів. Потрібно буде нам з тобою з’їздити, подивитися й обрати.

– Добре, любий! З’їздимо та оберемо.

– А потім і для Машеньки купимо житло, згодом. Добре, що вона у нас поки що у другому класі, значить, час є, встигнемо і їй на квартиру зібрати.

– Та їй навіщо? У нас з тобою велика квартира, нехай з нами живе. Або розміняємо її, от і житло для доньки, – сказала я.

– Видно буде. Поки що у мене ось такі плани. А для Сашка вже зараз треба купити житло, доки ми маємо можливість. Чим ми й займемося найближчим часом.

Матері я про купівлю квартири до певного часу нічого не говорила. Для неї квартирне питання в останні роки стояло дуже гостро!

Її молодший син, а мій брат, Віктор, разом зі своєю родиною – дружиною та маленьким синочком – жили разом із мамою вже п’ять років, відколи Віктор одружився.

Її двокімнатна квартира ледве вміщала таку кількість людей і вже тріщала по швах.

Мама дуже страждала від такого сусідства. Невістка їй попалася норовлива, з характером. Вона не втрачала нагоди скривдити свекруху, і робила це завжди з великим задоволенням.

Син за неї не поспішав заступатися. Мати не раз уже натякала Вікторові, що їм треба з’їхати від неї, та жити окремо.

– Втомилася я від вас, синку. Сил немає! Та й твоя дружина мене відверто ненавидить. Змивається з мене, як хоче!

– Поговорив би ти з нею! Може, знайдете собі орендовану квартиру? А то, того й дивись – невістка мені в їжу щось підсипле!

Але біда, дружина сина поставила чоловікові ультиматум – від свекрухи вони з’їдуть тільки у свою власну квартиру!

– Я не для того за тебе виходила заміж, щоб по орендованих кутах бігати. Та й не заробляєш ти стільки, щоб витрачатися на чуже житло!

Невістка промовляла все це голосно, щоб все чула і свекруха, можливо, сподіваючись, що мати чоловіка сама кудись з’їде.

І ось тепер, дізнавшись про те, що дочка із зятем купують собі вже другу квартиру, мати просто божеволіла.

– Ти що тут влаштувала, мамо? – обурилася я.

– Я що влаштувала? Я? Це ви що влаштували? Безсовісні ви, та бездушні люди! – кричала вона, не бажаючи заспокоюватись.

– Я б попросив вас – з висловлюваннями обережніше! Це чому, дозвольте дізнатися, ми безсовісні? Начебто, до цього дня завжди сумлінно намагалися жити, – заперечив тещі Григорій.

– Та тому, що вам начхати на потреби близьких людей! Тільки про себе коханих і думаєте!

– Послухайте, але це дивна заява, про кого ж нам ще думати, якщо не про себе, та своїх неповнолітніх дітей? – Григорій з молотком у руках багатозначно глянув на тещу.

Він намагався говорити спокійно, але теща, здавалося, не помічала цього і продовжувала скандалити.

– Ви ж знаєте, як я страждаю! Вам відомо! Я не можу жити під одним дахом зі своєю нахабною і невихованою невісткою. Вона мене зведе, зі світу зживе!

– Але ми що можемо з цим поробити? – здивувалася я.

– Як це – що? Я ж просила у вас грошей для Віті, щоб він теж зміг купити собі окреме житло. А що ви? Ви мені відмовили! Сказали, що у вас таких грошей немає.

– А тепер що виходить? Ви купуєте собі другу квартиру, яка стоятиме просто так. Хіба це не знущання з моїх почуттів!

– А чому я маю віддати свої кровно зароблені гроші чужому, дієздатному дядькові, га? – вирішив уточнити Григорій.

– Чому – чужому? Не чужому! Він рідний брат твоєї дружини, та дядько твоїм дітям! І Віктор би все віддав вам поступово.

– Це й так зрозуміло. Віддав би, але згодом, у нього ж немає таких заробітків, як у тебе, — ніби докоряючи зятю, прокричала Дарія Іванівна.

– Віддав би? Не сміши мене, мамо! Це Вітька віддав би? Ти згадай, скільки ми з Гришею йому допомагали спочатку. Скільки він просив у нас у борг, і ми ніколи не відмовляли!

– І що? Він хоч один борг нам повернув? Як він мені завжди відповідав :”Варько, не дрібнись. Твій Григорій ще заробить!” Забула? І після цього ти просиш для нього таку величезну суму?

– Так, у нього тоді були труднощі. У всіх бувають такі періоди. Що ж тепер, таврувати його до кінця життя?

– Ми ж свої, а це такі дрібниці! Забули б, справді, і не дрібнилися, з вашими доходами!

Я, щоб зовсім не рознервуватися, почала вішати штори. Григорій порався на кухні, а мати все не вгамовувалася.

Вона ніяк не хотіла прийняти той факт, що її син опинився в прольоті. І головне – вона сама втрачала можливість позбутися ненависної невістки, та пожити спокійним життям.

– То що? Віддасте цю квартиру Віктору та його дружині? Оформимо договір купівлі-продажу. Або ще якийсь договір.

– А гроші він вам поступово віддаватиме. Та і я йому допоможу. Обов’язково. Що я не розумію, чи що? – знову почала мати.

– Ні! З цим питанням до нас більше не приходьте! – спокійно відповів їй Григорій. А то в мене складається враження, що у вас старечий маразм, а вам же ще далеко!

Мати пішла від нас ні з чим, навіть не попрощавшись і голосно грюкнувши дверима.

– Ну і рідня у тебе, жерсть просто! Це ж треба було таке вигадати! Навіщо ти їй про квартиру розповіла, адресу ще дала?

– Та не казала я! Що я не розумію, і цю реакцію передбачала. То Сашко проговорився. І адресу він назвав. Сподіваюся, до матері тепер дійшло, і вона відстане від нас із цим питанням?

– Добре б! Ну що? Ти готова, я вже закінчив на кухні.

Засмучена Дарія Іванівна, увійшовши до своєї квартири, спочатку не зрозуміла, в чому справа. У передпокої стояли численні сумки, та велика валіза.

– Вітю, а що це? – розгубилася вона.

– А це ваші речі! Ви тут більше не житимете! Їдьте в село, мені чоловік сказав, у вас там будиночок є, – вискочила з кімнати розлючена невістка.

– Що?

– А то! Я вже в курсі, що Варка з чоловіком другу квартиру купили, а нам – дулю з маком! Ви так і не змогли з ними домовитись, щоб вони нам допомогли!

– Значить, їдьте до села і дайте вже нам із Віктором та сином спокійно жити своєю родиною!

– Що? Ти мене з моєї квартири смієш гнати?

– Так, смію! Забирайтесь геть! – продовжувала невістка.

– Ні, люба моя! Це ви звідси геть забирайтеся! На всі чотири боки! Щоб і вашого духу тут не було! Яка підлість – мене гнати з мого житла!

– Я знайду на вас управу! А ти, синочку, сам заробиш собі на житло, вистачить уже з матері знущатися!

Дарія Іванівна вирувала ще довго. Вона таки вигнала зі своєї квартири сім’ю сина.

Тепер жінка мешкає одна. Віктор із дружиною з нею більше не спілкуються, навіть не дзвонять і слухавку не беруть. Дочка із зятем теж причаїли образу. Поки що у глухій обороні.

Дарія Іванівна тепер одна у квартирі. Вона спокійно спить і їсть, робить що і коли схоче. І ніхто з неї більше не знущається!

Але вона чомусь, все одно, не щаслива! Не здогадуєтеся, чому?