Дня не минає, щоб мені не зателефонував хтось із родичів і не почав вмовляти забрати з інтернату племінника, я все одно безплідна і хочу всиновлювати дитину.
Тільки племінник перебуває у спеціалізованому інтернаті для інвалідів, має великі проблеми зі здоров’ям, які неможливо якось вирішити.
Максимум, що дитина може – це сидіти, але й те, якщо є, на що спертися. Там така суміш діагнозів, що йому постійно потрібен медичний контроль.
Цей хлопчик – син мого брата. Брат сам почав пити з тринадцяти років, коли розлучилися батьки, і ніяк його не могли вгамувати, не допомагало нічого.
У вісімнадцять років навіть потрапив за ґрати на чотири роки, що нікого в сім’ї не здивувало, з його способом життя. Добре, ще не по важкій статті залетів, гріх на душу не взяв.
Після того, як його звільнили, знову почав пити, знайшов собі таку саму дівчину, став із нею разом жити. Коли вона опинилась в положені, в голові брата щось клацнуло і він на ній одружився і навіть на роботу влаштувався.
Тоді всією сім’єю видихнули, що він нарешті вирішив не плисти за течією, а взяти до рук життя. Думали, що дитина його так мотивувала. Але мотивації вистачило на два місяці, хоча його підтримувала вся родина.
Він став пити ще дужче, його дружина теж вирішила не відставати, округлий животик їй у цьому не заважав. Хтось із родичів казав, що вони не лише пили, а й забороненими речовинами бавилися, але сама я цього не бачила, сказати не можу.
Щоправда, судячи з дитини, яка зрештою з’явилася, вже нічого виключати не можна. Хоча й у здорових батьків іноді бувають хворі діти, але тут взагалі все було погано.
Лікарі потім пояснили, що частину захворювань могли б помітити ще під час виношування, але братова дружина нікуди не ходила, єдиний раз до лікарні прийшла, коли на облік встала, а потім вже приїхала народжувати.
З криками, що це її кровиночка, братова дружина забрала дитину додому. Брат почав пити ще дужче, зрештою серце й не витримало. Дитині було два місяці, коли брата не стало.
Його дружина швидко відправила дитину до інтернату і кудись поїхала, хоча, може, й у місті десь, її ж ніхто не шукав, кому вона здалася, залежна людина.
Серед рідні почалися вирування, що якось не по-божому, що дитинка в інтернаті. Але далі за розмови справа не пішла. Всі розуміли, що дитина – глибокий інвалід, за нею потрібен цілодобовий нагляд та купа грошей на забезпечення його життя.
І ось зараз розмови знову поновилися. Я з’ясувала, що ми з чоловіком своїх дітей не можемо мати, тож плануємо всиновлення.
Говорила я це тільки мамі, а вона вже по секрету розповіла решті. Ті й почали на мене насідати.
– Навіщо всиновлювати чужу дитину, якщо з інтернату можна взяти племінника? Гроші у вас є, житло є, могли б і забрати!
І все життя з ним мучитися. У нього навіть інтелект не зберігся, що йому в родині, що в інтернаті, він все одно не розуміє. Ми це в лікарів дізнавалися.
Цинічно прозвучить, але я не хочу дитину-інваліда, якщо маю можливість всиновити здорову. Розумію, що може статися всяке, але на початку хвору дитину я брати не хочу.
Чоловік мене підтримує. Ми хочемо гуляти з дитиною у парку, вчити ходити, говорити, радіти його успіхам, а з племінником цього ніколи не буде.
Мені простіше перестати спілкуватися з ріднею, ніж виконати їхнє колективне бажання. У них на совісті стане легше, а що буде зі мною, їм начхати.
