Я вийшла заміж у 18 років, у нареченого було своє житло, тож, можна сказати, мені пощастило. Вітя старший за мене на 10 років, але це зовсім не заважало нашим відносинам.
До нашої зустрічі Віктор був одружений двічі. Мені здавалося, що наш шлюб нічого не зможе зруйнувати. Тільки після весілля все змінилося.
Через місяць Вітя став кудись пропадати вечорами, довго затримувався на роботі, а іноді й удома не ночував. Коли я питала, де він був, Вітя відповідав, що це не моя справа. За кілька місяців ситуація накипіла, а Вітя почав наполягати на народженні дитини. Я відповідала, що поки що не готова до материнства і хочу стати на ноги, здобути вищу освіту і знайти якусь роботу.
Тоді Вітя виходив із себе і говорив, що моя справа — біля плити стояти і народжувати дітей, або навіщо ж я тоді заміж виходила? Я дуже любила Вітю і готова була народити для нього дитину, щоб вона відчула щастя життя у повноцінній родині.
За рік у нас народилися двійнята. Поки я була вагітна, Вітя на руках мене носив. Він став ласкавим та спокійним, але ненадовго.
У нас народилися дві доньки. А чоловік знову почав пропадати ночами. Я не знала, що й думати. У його телефоні я знайшла кілька листувань із різними жінками. І тут я зрозуміла, що вийшла заміж зарано і дітей поспішила народити. Я розуміла, що більше так продовжуватись не може і вирішила подати на розлучення.
Спочатку я попросила доглянути за дітьми, хотіла здобути спеціальність і потім забрати дітей до себе. Адже зараз я зовсім безпорадна. Вітя виставив мене за двері і сказав, що я можу забути про дітей, більше їх не побачу.
Зараз я живу в гуртожитку, навчаюсь у медичному університеті. Усі, з ким я ділюся своєю історією, засуджують мене, кажуть, що я мати-зозуля. Але ж хіба я могла вчинити інакше?
Жити з чоловіком, який мені зраджує чи забрати із собою дітей у нікуди? У мене немає родичів, немає друзів. Вітя хороший батько, я знаю, що діти в теплі, ситі та одягнені. Сподіваюся, що колись вони мене пробачать.
