Світлана Василівна сиділа на кухні, дивлячись у вікно на листя, що падає. Осінь ніби кокетувала: то вмивала все навколо зливою, то сипала золотом з міддю під ноги перехожим.
– Осінь життя, – подумала, гірко посміхнувшись. – Хто б міг подумати, що золота пора обернеться такою гіркотою?
– Ігорю, ти не бачив мої окуляри? – крикнула у бік вітальні.
– Пів години тому були на твоїй голові, Свєта, – долинув хрипкий голос чоловіка.
Світлана Василівна засміялася:
– Як завжди. Старію, мабуть.
– Ми не старіємо, а як гарне червоне – витримуємось, – відповів Ігор Вікторович, з’являючись у дверях. Умів він усе перевести жартома. Навіть роки не в змозі стерти звичку чоловіка жартувати.
– Ага, тільки наші діти, схоже, воліють молоде червоне, – зітхнула Світлана Василівна. – Не дочекатись і не поговорити з ними. Вічно зайняті. Що за життя таке? Начебто час у них біжить швидше, і нічого не встигають.
Ігор Вікторович сів поруч із дружиною.
– Знаєш, Свєта, я тут подумав… Чи не влаштувати нам другий медовий місяць?
Світлана Василівна здивовано дивилася на чоловіка.
– Ти збожеволів? Який медовий місяць у нашому віці? П’ять років уже на пенсії. Сорок років тому треба було влаштовувати. Так ми з тобою все збирали гроші. Плани будували. Колись було…
– А чому б і ні? – не вгамовувався Ігор Вікторович. – Діти виросли, онуки також не маленькі. Може, настав час і про себе подумати? Ми ще з тобою ого-го! – по-молодецькому притупнув ногою Ігор Вікторович.
Світлана Василівна подумала: «Чи не в танець бува, зібрався пуститися. Вчора маззю спину натирала і коліна, а сьогодні, як молодий жеребець притупує».
– І куди ж ти пропонуєш вирушити? На дачу картоплю копати? – усміхнулася Світлана Василівна.
– А хоч би й на дачу. Головне – удвох. Без цієї вічної метушні, та турботи про інших. Пам’ятаєш, як ми познайомились? – сів поруч, і дбайливо обійняв за плечі. Від нього повіяло теплом та затишком.
Світлана Василівна посміхнулася, згадуючи.
– Ще б пак. Ти впав з дерева просто мені під ноги.
– Ось-ось. А тепер я пропоную нам обом звалитися. З цього неладного дерева батьківського обов’язку!
– Ігорю, ти що несеш? – Світлана Василівна з тривогою глянула на чоловіка.
– А то й несу. Досить, Світлано. Ми все життя поклали на вівтар сім’ї. А що отримали натомість? Візити раз на місяць, в кращому випадку, та постійне почуття провини? Не додали щось, не долюбили, – сердито вигукнув Ігор Вікторович.
– Але ж як… Вони ж наші діти, – невпевнено промовила Світлана Василівна. – Так усі живуть – заради дітей.
– Саме так. Діти наші. А ми їхні батьки. Не варто забувати про нас. Ми ж не забували свого часу про них. І час би їм це зрозуміти, – Ігор Вікторович рішуче підвівся.
– У них уже у самих дорослі діти, а ми продовжуємо все няньчитися з ними. Тільки раніше було двоє синів, а тепер невістки додалися і четверо онуків. А ми з тобою, як і раніше, від себе намагаємося шматок відірвати, і їм на тарілочці піднести.
– Тільки от догодити не виходить. Виросли. Тепер манною кашкою не догодиш, – розійшовся Ігор Вікторович.
– Їм заморські страви подавай. На море щороку їздять, а молодший цьогоріч із сім’єю двічі встиг побувати. А ти коли востаннє слухала шум прибою?
– Років двадцять тому. Якщо пам’ять не змінює.
– Отож, то й воно. Зате діткам на відпочинок відриваєш крихти з пенсії та в кишені, щоб я не бачив, сунеш. Досить, мати. Дзвоню в туристичну агенцію. Вибирай – море, чи гори?
Світлана Василівна розгублено дивилася на чоловіка.
– А гроші? У нас же всі накопичення на рахунках…
– А знаєш що? До біса накопичення. Поїдемо на море. А накопичення… так усе життя збирали. Час і витратити вже. “В той шлях” ми зібрані вже – і на проводи, й на пам’ятник гроші відклали.
– Тепер давай для себе поживемо. А потім зимовими вечорами буде про що згадувати. Не пручайся, мати, тепер оксамитовий сезон. Немає великої спеки. Та й ціни набагато нижчі, ніж у сезон.
– Ігорю, ти збожеволів, – прошепотіла Світлана Василівна, але в очах її загорівся давно забутий вогник.
– Зійшов, звісно. І знаєш, що? Це чудове почуття. Як у молодості, перед чимось новим і невідомим, – засміявся Ігор Вікторович. – Ну що, ризикнемо? Чи так і чекатимемо, поки про нас згадають?
Світлана Василівна на секунду замислилась. Перед очима промайнуло все їхнє життя з Ігорем Вікторовичем, як кадри старого, потертого фільму.
Ось вони, молоді та сповнені надій, хитають колиску з первістком. А ось уже другий син робить перші кроки. Безсонні ночі, дитячі хвороби, шкільні збори – все це проносилося в її пам’яті, наче швидкісний поїзд.
– Ми ж для них все робили, – подумала Світлана Василівна. – Усе життя, як мухи в окропі, крутилися.
Згадала, як із чоловіком відмовляли собі у всьому, щоб сплатити за навчання синів у престижних університетах. Як брали кредити, аби допомогти із початковим внеском на квартири. Як віддавали останні заощадження, коли невістки сиділи у декреті.
– А тепер що? – гірко посміхнулася Світлана Василівна. – Хворіємо, а допомоги ні від кого не діждешся. Діти, як наче забули дорогу до батьківського дому.
Пам’ять послужливо вихопила епізод, як востаннє готувалася до приїзду дітей із сім’ями. Прибиралася в хаті, аби ніде ні порошинки не було. Готувала улюблені страви синів. А вони приїхали, поїли, та поїхали, навіть посуд за собою не помили.
– Невістки, – подумала Світлана Василівна, – палець об палець не вдарять, щоб допомогти. Хоча у своєму будинку робота завжди знайдеться.
Все їм не так, все їм не сяк. Так і намагаються швидше додому повернутися. А сини? Друзі, риболовля, лазня – ось що в них на думці. Батькам ні часу, ні уваги.
Тяжко зітхнула, згадуючи, як вони з Ігорем Вікторовичем сиділи на «сухому пайку» до наступної пенсії, витративши всі гроші на зустріч із дітьми. У заощадження не хотілося залазити.
– Може, ми самі винні? – промайнула гірка думка. – Все їм потурали, все дозволяли. Виростили споживачів, а не дбайливих дітей.
Але відразу Світлана Василівна обсмикнула себе.
– Ні, – подумала рішуче, – годі себе звинувачувати. Ми зробили все, що могли. Тепер наша черга жити для себе.
– А знаєш, давай. Зрештою, нам буде чим новим поділитися з онуками, коли надумають нас відвідати.
– Оце мій бойовий товариш, – Ігор Вікторович обійняв дружину. – Знаєш, а це тільки початок. Наших нових пригод.
– Думаєш, не пізно починати? – із сумнівом запитала Світлана Василівна.
– Світлано, люба. Ніколи не пізно. Особливо, якщо напохваті такий супутник, як я, посміхнувся Ігор Вікторович.
Ми разом розсміялися, відчуваючи, як роки, ніби відступають, а попереду відкривається новий, незвіданий розділ життя.
А ввечері чекав на них сюрприз. Ігор Вікторович таки не втримався, і зізнався старшому синові, що зібралися на відпочинок. Матвій із дружиною увечері заглянули на вогник.
– Ну, молодці, батьки. Нарешті вирішили струснутись. Ми раді за вас. А це від нас з Іллею вам допомога. Досить заплатити за путівки. Тож ні в чому там собі не відмовляйте.
Світлана Василівна змахнула сльозу: даремно ображалася на дітей, пробач Господи! Гарних дітей вони виростили…
