Ранкове сонце пробивалося крізь жалюзі, малюючи смужки на кухонному столі. Віка налила свіжозварену каву в улюблений кухоль чоловіка – високий, керамічний, з тріщинкою на обідку. Поруч поставила тарілку із сирниками, политими сметаною.
– Дімо, ти готовий? – гукнула вона, дивлячись у коридор.
З ванни долинув шум води, потім клацання замку і незадоволене:
– Віка, ну скільки можна! Я сам би зібрався, не маленький!
Дивно. Зазвичай вранці він був сонний і добродушний, а сьогодні ніби на взводі. Віка знизала плечима і повернулася до плити, щоб швидко протерти її після варіння кави.
Хвилин за десять Дмитро вийшов із ванної – свіжий, просочений дорогим парфумом, у новій сорочці, яку Віка купила йому минулого тижня. Волосся ще вологе після душу.
– Кава! – задоволено крякнув він, сідаючи у крісло. – Турбота ти моя.
– Їж давай, – усміхнулася Віка, сідаючи навпроти. – Таксі коли?
– Замовив на одинадцяту.
– А чого так рано? У тебе ж потяг о третій.
– А затори ніхто не скасовував, – буркнув Дмитро, втикаючись у телефон.
Віка уважно подивилася на чоловіка. Він не підводив очей. Пальці нервово гортали стрічку у телефоні. На шиї, трохи нижче вуха, червоніла маленька цятка – ніби від укусу.
– Дімо, – обережно почала вона, – а ти точно один їдеш?
Він скинув голову. На мить в очах майнула розгубленість, майже переляк.
– У сенсі? З начальником, мабуть. Він казав, що також поїде.
– З Ігорем Петровичем?
– Ну, так, – Дмитро відсунув кухоль. — Слухай, Вік, тут така справа… Ти не могла б сьогодні до торгового центру заїхати? Я придивився куртку, хотів, щоб ти глянула.
– Куртку? – Здивувалася Віка. – Ти ж у Дніпро їдеш, там тепло.
– На весну! – відрізав він. – Просто подивися, гаразд? Я фото скину.
– Добре, – повільно кивнула вона. – Подивлюсь.
Дмитро допив каву, цмокнув її в щоку і пішов у спальню дозбирувати валізу. Віка залишилася на кухні. Щось не давало їй спокою, якась неприємна тривога в грудях.
Вона взяла телефон для перевірки балансу: сьогодні планувала купити продукти на тиждень. Відкрила програму банку. І завмерла.
З їхнього спільного рахунку, куди вона пів року відкладала із кожної зарплати на нову квартиру, зникло сто тисяч. А вчора ввечері ще сімдесят п’ять.
Сто сімдесят п’ять тисяч гривень!
Серце пропустило удар. Віка перевела подих та відкрила історію операцій. Два перекази на невідому карту. Перший – три дні тому, другий – учора о дев’ятій вечора.
О дев’ятій вечора Дімка сидів у вітальні та дивився телевізор. Сказав, що втомився і хоче відпочити перед відрядженням. А сам у цей час…
Віка поволі поклала телефон на стіл. Встала. Автоматично, не відчуваючи ніг, підійшла до спальні. Двері були прочинені. Дімка стояв спиною, запихав речі у валізу та одночасно щось швидко друкував у телефоні.
– Дмитре, – покликала вона тихо.
Він здригнувся так, ніби його вдарило струмом. Різко обернувся, ховаючи телефон у кишеню джинсів.
– Ти чого підкрадаєшся? – Голос зірвався на фальцет.
– Дімо, я щойно зайшла в банк. Навіщо ти зняв сто сімдесят п’ять тисяч?
Повисла така тиша, що стало чути, як гуде холодильник на кухні. Дімка зблід, потім залився фарбою.
– Які гроші? Ти про що?
– Не бреши мені! Я бачила перекази!
– А-а, це… – Він провів рукою по волоссю, нервово, кілька разів. – Це я позичив начальнику. У нього проблеми, терміново треба було.
– Ігорю Петровичу? – Віка зробила крок в кімнату. – Дімо, в Ігоря Петровича квартира в центрі та два позашляховики. Навіщо йому позичати в тебе?
– Не в нього, у сина. Син в дорожню пригоду потрапив, гроші на ремонт машини були потрібні. А в Ігоря Петровича рахунки заморожені, ну, тимчасово, ти ж знаєш…
– Дімка говорив швидко, плутано, ковтаючи закінчення. – Я допоміг, він поверне із відсотками. Я тобі казав, мабуть, ти забула.
Віка дивилася на нього впритул. Дімка не витримав, відвернувся до валізи, почав нервово перекладати речі.
– Поверне, звичайно, – тихо сказала Віка. – А що за карта, на яку ти переказував?
– Його сина. Слухай, Віка, все нормально, не парся. Я подзвоню, як приїду.
Він застебнув валізу і повернувся до неї. Зробив крок, спробував обійняти. Вона відсахнулася.
– Не треба.
– Віка, ну чого ти? – у голосі залунало роздратування. – Я ж для сім’ї намагаюся. Підвищення скоро, сама знаєш.
– Для сім’ї, – повторила вона без виразу. – Гаразд. Їдь.
Дімка насупився, але сперечатися не став. Викотив валізу в коридор. У передпокої Віка зупинила його:
– Стривай. Телефон дай.
– Навіщо?
– Куртку хочу подивитись, яку ти придивився.
Дімка помітно напружився. Проковтнув.
– Віка, я спізнюся. Таксі скоро буде.
– Дай телефон, – спокійно, але твердо повторила вона.
Він вагався кілька секунд. Потім неохоче дістав айфон, розблокував і простяг. Віка взяла, перегорнула в месенджер. Останній чат – з контактом “Лєра К”.
Вона відчинила.
Останнє повідомлення від Лєри, сьогодні о восьмій:
– Малий, я вже купальники склала! Уявляєш, у Греції зараз +25! Чекаю не дочекаюся!
Вище – фото. Дівчина зі світлим волоссям у відвертому бікіні перед дзеркалом у ванній кімнаті. Підпис:
– Подобається? Для тебе намагалася.
Віка підвела очі. Дімка стояв білий, як крейда. Руки дрібно тремтіли.
– Греція? – голос Віки пролунав рівно. – А казав – Дніпро.
– Віка, це не те, що ти думаєш! – заторохтів він. – Це просто колега, ми їдемо на конференцію, а вона пожартувала про Грецію, там буде пересадка…
– Заткнися! – обірвала Віка. – Просто заткнися.
Вона перегорнула вище. Фото вечері у ресторані. Селфі в машині. Допис від Дмитра в жіноче свято:
– Зі святом, моя хороша! Незабаром побачимось.
Повідомлення від десятого березня:
– Лєро, я все вирішив. Гроші переказав, купуй квитки собі бізнес-клас, я вже собі взяв. Тільки дружина не повинна нічого знати, вона у мене ревнива дурепа.
Віка відчула, як підлога йде з-під ніг. Притулилася до стіни.
– Дай сюди! – Дмитро рвонув до неї, намагаючись вихопити телефон.
Вона відсмикнула руку, відійшла в куток передпокою.
– Ні. Зараз ми з твоєю Лєрою поспілкуємось.
Натиснула кнопку дзвінка. Пішли гудки. Дмитро заметався по коридору, налетів на валізу, вилаявся.
– Віка, благаю, не треба! Це помилка! Я тебе кохаю!
– Кохаєш? – Вона посміхнулася. – І тому називаєш ревнивою дурепою?
У слухавці пролунав дзвінкий дівочий голос:
– Дімо, привіт! Ти вже виїхав?
– Здрастуйте, – крижаним тоном промовила Віка. – Це дружина Діми. Віка.
На тому кінці повисла важка тиша.
– Алло? Ви чуєте мене? – Продовжувала Віка. – Ви з моїм чоловіком зібралися в Грецію? На мої гроші, між іншим. Він сто сімдесят п’ять тисяч зі спільного рахунку зняв. Ви в курсі, що він одружений?
– Я… я не знала, – розгублено пробелькотіла дівчина. – Він сказав, що розлучений уже пів року…
– Розлучений? – Віка підвищила голос. – Ми в одному ліжку спимо! А сьогодні він мою каву пив і мені в очі дивився!
– Віка, поклади слухавку! – заволав Дмитро, знову намагаючись добратися до неї. – Це не твоя справа!
Вона вивернулася, притулилася спиною до стіни.
– Чуєте? Кричить. Сміливий такий, доки правда не вилізла. А тепер слухайте мене уважно, Лєро. Можете їхати у свою Грецію. Можете робити з ним, що хочете.
– Але знайте: він зробить з вами так само як зі мною. Як тільки ви йому набриднете, або хтось молодший з’явиться – він звалить. І грошей у вас не буде, бо всі вони мої. Я їх заробила.
– Та пішла ти! – раптом зойкнула дівчина. – Сама чоловіка втримати не змогла, а на мене наїжджаєш! Дімка мене любить, він сам до мене прийшов!
– Прийшов? – Усміхнулася Віка. – Звісно, прийшов. На все готове. Тільки халява сьогодні скінчилась. Гаразд, розважайтеся. Але запам’ятай: козел назавжди козлом і залишається.
Вона натиснула відбій і жбурнула телефон Дмитру. Той ледь упіймав.
– Ти що наробила? – прошипів він. – Ти все зіпсувала!
– Я зіпсувала? – Віка раптом відчула дивовижний спокій. – Діма, ти маєш рацію. Я справді ревнива дурепа. Але знаєш, що? Я ще й розумна дурепа!
– Зараз ти підеш. Назавжди. А ці гроші, які ти поцупив, я через суд стягуватиму, як розкрадання спільного майна.
– Докази, що ти позичив їх начальнику, маєш? Ні! А я маю скриншот переказів на карту твоєї Лєри. І повір, у мене добрий адвокат!
Дімка зблід ще сильніше. Губи затремтіли.
– Віка, поговорімо спокійно…
– Нема про що говорити, – вона відчинила вхідні двері. – Валізу сама викотиш, чи допомогти?
Він постояв, переступаючи з ноги на ногу, відкрив рота, закрив. Потім схопив валізу і вийшов на сходовий майданчик.
– Віка…
– Двері зачини!
Вона зачинила двері та повернула ключ в замку. Притулилася спиною до холодного дерева і заплющила очі.
У голові було порожньо. Ні болю, ні сліз. Тільки дивне полегшення та гомін у вухах.
Вона сповзла по стіні вниз, сіла прямо на підлогу в передпокої й просиділа так, мабуть, двадцять хвилин. Могла б і довше, але заклякла спина, та й настав час щось робити – не можна ж вічність сидіти на підлозі.
Встала, пройшла на кухню, сіла в крісло, де пів години тому сидів Дмитро. На столі остигала його недопита кава.
Телефон завібрував. Повідомлення від банку: зарахування сто тисяч гривень. За хвилину – ще сімдесят п’ять. Потім третє: «Від Дмитра – пробач мені».
Віка посміхнулася. Значить, Лєра таки повернула йому гроші за квитки. Або тур скасували без штрафу. Не має значення. Головне, що ці сволоти більше не отримають жодної гривні з того, що вона заробила, бо рахунок вона заблокувала.
Вона взяла телефон та відкрила сайт з оголошеннями про оренду квартир. Набрала у пошуку: «однушка, центр, терміново».
Пальці самі набирали текст, а в голові стукала одна думка, уривчаста та гірка:
– Добре, що немає дітей… Добре, що не купила йому годинник… Дізналася вчасно.
У вікно світило сонце. За вікном кричали діти на майданчику. Звичайний ранок. Тільки життя розділилося на «до» та «після».
Віка взяла кухоль чоловіка, в якому давно охолола кава, піднесла до губ, зробила ковток. Скривилася – холодна і гірка. Встала, вилила залишки в раковину і поставила кухоль у посудомийку.
– Пробач, любий, – сказала вона, відповідаючи на пробачення порожній кухні. – Пізно!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
