Новосілля у Микити та Варі проходило чудово. Ремонт вдався на славу. Друзі нахвалювали.
– Що тут скажеш, Микито, – захоплювався його найкращий друг Дмитро, – ви перевершили самих себе… Така краса всього за чотири місяці.
Варя, що крутилася поряд, усміхнулася.
– Та це все Микита!
Все було бездоганно. Окрім одного.
Надія Семенівна, мама Варі, сиділа в кутку й ображалася на щось. Вона не доторкнулася до жодної закуски, і навіть комплімент від двоюрідного брата Микити, Ігоря, не зміг викликати в неї усмішку.
Микита, бувши людиною прямолінійною, вирішив, що мовчання тещі – це просто непорозуміння, ну втомилася, задумалася. Він підійшов до неї з келихом.
– Надія Семенівно, – чемно посміхнувся, – ви чого мовчите? Ви ніби на похороні, а не на новосіллі! Ви нічого не їсте, хоч скажіть, як вам ремонт? Ми намагалися, правда!
Але вона відповіла крізь зуби.
– Ремонт добрий. Навіть дуже. Але їсти я у вас краще не буду… раптом ви на мене сильно витратитеся.
Микита, який виріс у сім’ї, де не заведено було грати в мовчазну вгадайку та пасивну агресію, не одразу зрозумів.
– Витратимося? – перепитав він. – Надіє Семенівно, ми ж від душі стіл накрили… Їжте, будь ласка… Хоч би тарталетку скуштуйте.
– Дорого, мабуть, вам обійшлися ці тарталетки. Я обійдуся.
Варя, що помітила цей незграбний діалог, підійшла і прошепотіла йому на вухо, щоб мама не почула:
– Все гаразд, Микито. Не бери на думку. Вона просто не в дусі. Це у неї сезонне загострення.
– Сезонне загострення ось прямо зараз накрило, коли ми новосілля відзначаємо? – пробурмотів Микита, але, слідуючи пораді дружини, намагався це зам’яти, – Надія Семенівна, пригощайтеся, веселіться …
Решта вечора пройшла з таким же нальотом жалоби. Коли останній гість, вибачившись за пізній час, залишив поріг їхньої свіжовідремонтованої квартири, Микита почав збирати тарілки.
– Варю, що це було з твоєю мамою?
Варя, яка витягувала шпильки з зачіски, відповіла:
– Я ж кажу – вона не в дусі. У неї не було настрою. І знаєш, що вона вміє робити найкраще? Зіпсувати його всім навколо. Тому я з нею рідко й бачусь! Не зважай. У неї завжди так, коли святкуємо щось добре.
– Але чому? Я її чимось образив?
– Ні! Просто їй завжди чогось не вистачає. Або вона заздрить, або їй здається, що ми її не поважаємо. Це складний механізм, Микито. Краще не чіпати.
Варя, не без задоволення, стирала ватним диском макіяж. Яке блаженство, коли після свята можна зняти підбори та змити туш.
– Зрозумів, – резюмував Микита, – проїхали. Завтра забудемо.
Хоча лайка з тещею в його плани не входила. Але, з іншого боку, вони начебто й не посварилися. Ну щось найшло на жінку. Гаразд.
Наближався ювілей Надії Семенівни – п’ятдесят років. Вона рідко святкувала, але тут, здається, відзначатиме. Варя, яка раз на місяць привозила мамі продукти, акуратно поцікавилася:
– Мамо, не кругом навколо та навколо, сюрпризи ти не любиш… що тобі подарувати на ювілей? У мене є ідея щодо хорошого масажера, чи, може, ти хочеш на дачу щось?
Але мама була у своєму репертуарі.
– Подаруй мені іншу дочку, щоб мене любила, – з кам’яним обличчям відповіла вона і показово, задерши підборіддя, відвернулася.
Варя, яка цей номер бачила у різних варіаціях із десяти років, запитала:
– Так, мамо, що тебе знову не влаштовує? Я приїхала, привезла все, що ти просила. Іншу дочку їй… А чим тебе ця дочка не влаштовує?
– Мене все влаштовує, Варю. Не хвилюйся за мене. Головне, щоб у вас, молодих, все було добре: і на роботі, і вдома гарний ремонт. А я вже якось доживу.
Варя відразу зрозуміла цей натяк, та й що там розуміти. Мама явно натякала на те, що їй необхідний ремонт. Але викроїти гроші вони на це зараз не зможуть.
– Мамо, – сказала Варя, – яке доживати? Тобі не вісімдесят, тобі всього п’ятдесят. І ремонт у тебе добрий. Його робили вісім років тому.
– Вісім років! – Вигукнула Надія Семенівна, – Вже вісім років минуло. Та і який це ремонт? Так, косметика. Ти глянь, що зараз роблять! Дзеркала в підлогу, ламінат, вбудована техніка!
Але на Варю ці способи вже не працювали.
– Мамо, у нас іпотека, ми щойно закінчили ремонт. Нам нема на що робити тобі такі подарунки.
– Звичайно, доню… Вам потрібніше. Правда, я щаслива, що ви можете собі це дозволити.
На це Варя тільки знизала плечима.
– Добре, мамо, дякую, що бажаєш нам добра, – сказала Варя. – А мені вже час їхати. Я подзвоню.
Вона вже прямувала до дверей, коли мати голосно крикнула:
– І ти просто так підеш?
Варя посміхнулася, але тільки подумки. Дуже передбачувано від мами.
– А що? – Запитала вона, – мені тепер залишитися і разом з тобою сумувати про те, що у мене є гарний ремонт?
– Нічого, нічого, – знову сум в очах, – мати доживатиме в старому ремонті, зате у вас новий. Аби у вас все було добре.
– Мамо, ти років до ста двадцяти доживеш, тож встигнемо ми зробити тобі ремонт.
На цьому й закінчили.
Через деякий час Микита і Варя вирішили, що настав час для наступного кроку. За квартиру платити не треба, на ремонт не треба відкладати, можна і про машину подумати. Чому й ні?
Купили швидко, але в кредит, що їх не дуже засмучувало.
Звісно, вони вирішили відзначити цю подію. Не так грандіозно, як новосілля, але дуже добре, щоб зібрати найближчих. З поваги Варя вирішила запросити й маму.
– Мамо, ми … машину купили, – повідомила вона телефоном, заздалегідь знаючи, чим це скінчиться.
– Купили, кажеш? – Запитала вона. – На які гроші, цікаво?
– Звісно, у кредит. Приходь увечері, посидимо, обмиємо покупку.
– Обмивати машину, куплену у кредит? Чому ви радієте? Вона не ваша. От якби одразу купили за свої гроші, ось це так, розумію. А так набрали боргів і радіють! Дивні ви. Розуму зовсім немає. Ну гаразд, прийду.
На це Варя просто сказала мамі, о котрій приходити. Якщо не піддаватися на її хитрощі, то заощадиш купу нервів. Микита переполошився.
– Навіщо ти взагалі її покликала? – спитав він.
– Щоб потім не дорікала, що я погана дочка.
Надія Семенівна прийшла, зрозуміло, спізнившись на сорок хвилин, та ще й з таким виразом обличчя, ніби вони ці гроші на машину вкрали, причому в неї.
Коли Микита підійняв келих, щоб вимовити тост за “ластівку”, Надія Семенівна перервала його.
– Микито, а дозволь мені сказати? – І вона глянула на Варю. – Я рада за тебе, дочко … Рада, що ти можеш дозволити собі все, чого позбавлена я.
Микита, який уже й так був готовий до каверзи, ох… сильно здивувався.
– Надія Семенівно, – сказав він, – це явно не те, про що варто зараз говорити… Нічого ви не позбавлені, ми вам допоможемо, якщо це терміново…
– Нічого термінового. Які можуть бути проблеми? Жодних. Я все життя орала, щоб виростити дочку, яка тепер може купити собі новий автомобіль, і я можу цьому лише порадіти.
Ефекту було досягнуто: кілька гостей ніяково переглянулися, а інші не знали, як змитися.
Мама продовжила:
– Добре, що ви всім забезпечені. Що можете не заощаджувати. Що ти, доню, виросла такою розумною і добре заробляєш.
– І те, що проблеми старої матері тебе не хвилюють, – вона звернулася прямо до Варі, – це теж добре. Можна спокійно спати.
З цими словами Надія Семенівна осушила свій келих одним махом і віддала його приголомшеному Микиті.
– Гарного вечора! Відсвяткуйте тут на повну котушку!
Святу, звісно, кришка. Гості, згадавши про справи, розходилися, щоб не бентежити Варю та Микиту.
Варя, яка вже майже навчилася у таких ситуаціях включати емоційний блок, зрозуміла, що сьогодні мама цей емоційний блок пробила.
– Це ні в які ворота, Варю, – говорив Микита. – Мало того, що клоунами вона нас виставила перед усіма, то ще й свято просто знищила.
– Я ж казала тобі, Микито. Вона не може припустити, щоб комусь було добре.
– Як це можна? Ми ж не винні, що ремонт у неї старий!
– Микито, послухай. Їй не такий важливий ремонт, як процес. Вона жаліє себе. Ми погані, егоїсти, вона бідна та нещасна. І ось тільки після того, як вона цим насолодиться, можна буде серйозно вимагати від нас ремонт.
– Варю, пробач, але більше вона до нас не прийде.
– Звісно.
Через тиждень Варя приїхала до матері з намірами просто відвести її до лікаря, але та зустріла її грубо.
– Я тебе не кликала.
– Що, і навіть до лікаря тебе вже не треба везти? – Запитала Варя.
– До лікаря – треба!
У них у сім’ї було заведено обговорювати непорозуміння, або перепрошувати за них. Однак сьогодні Варя ризикнула:
– Що це було за шоу, мамо?
– Яке? – нібито вона не розуміє, про що йдеться.
– Коли машину обмивали. Що ти там несла? При гостях.
– Матері вже й висловитись не можна? Собі ви ремонт зробили, мені ти сказала – на твій ремонт грошей немає, а потім узяли машину в кредит… І що я мала відчувати?
– Наприклад, радість за нас. Ремонт у тебе ще добрий, а машина нам потрібна. Мамо…
– Не “мамкай”. Була б ти гарною дочкою – ти б про мене в першу чергу думала, а не як свою… сама знаєш що, комфортніше на роботу возити.
Сьогодні мама грубить, але хоч би чесно і прямо.
– А ти прямолінійна, – посміхнулася Варя.
– Яка є.
– Мамо, можеш ображатись, якщо хочеш. Але твоя істерика нічого не змінює – зробимо тобі ремонт, коли будуть гроші.
І, дивно, на маму ця непохитність діяла безвідмовно.
– Зроблять вони! – Передражнила вона. – Ой, гаразд. Катайтеся на своїй машині. Потім поговоримо про ремонт… Чай будеш? – як ні в чому не бувало, запропонувала вона.
– Ну, наливай, – незворушно погодилася дочка. Ну що вже поробиш, як такий у неї характер?! Можна ображатися, можна сваритися, а кидати не можна, – вона ж мати, а їх нам Бог дає! Ображати матір – ображати Бога!
А ви що скажете з цього приводу? Слушно міркує дочка? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
