Дочка не розуміє, чому ніхто з нашої рідні не прийшов на її весілля.Істерить, обурюється, кричить, що почувала себе там сиротою.
Так поводитись треба, доню, по-людськи, тоді б і рідня на твоє свято прийшла, а ти повелася, як нерідна, то чого зараз дивуватися?
Я від вчинку дочки досі шокована. Чоловік дуже скривджений, хоч і не говорить нічого на цю тему, але я вже майже тридцять років його знаю, тому бачу. Мені з дочкою після її слів спілкуватись не хочеться.Загалом не розумію, як ми могли такого бездушного монстра виховати.
Хоча сестра й каже, що дочка у нас не бездушна, а безмозка, раз так і не зрозуміла, що зробила не так.
Дочки об’єктивно на нас ображатися нема за що. Дали все, що було в наших силах. Вивчили, квартиру купили, одягали-взували, любили її. Начебто і не балували якось надто, але, мабуть, десь все одно не догледіли, раз вона себе так повела з рідним батьком.
Він півтора року тому лишився без ноги. Було захворювання, зробили операцію, але не допомогло, довелося ампутувати ногу майже повністю.
Інвалідність, звичайно, дали, але він все одно примудряється працювати, руки ж у нього золоті й голова світла, тож про те, що він каліка, говорять тільки милиці.
Протез думали робити, але нам сказали, що такий протез не зроблять, бо від ноги майже нічого не залишилося, тож доводиться чоловікові на милицях ходити.
Всі якось вже звикли, він сам на них бадьоро скаче, єдине, що одну штанину доводиться заколювати, але це не така вже й велика проблема.
Дочка ніяких косих поглядів на батька не кидала, мені здавалося, що вона все зрозуміла і прийняла нормально, не соромиться. Навіть нареченого приводила знайомитись, він себе теж нормально поводив.
Те, що в них справа до весілля йшла, ми вже знали, подарунок готувати стали заздалегідь, коли дочка нас тільки з нареченим познайомила.
Хотіли молодим машину подарувати. Але дочці про це не говорили. Коли визначилися з датою, я почала допомагати готуватися, справ було багато.
Туди треба з’їздити, там подивитись, тут домовитись. Включилася у підготовку на повну. Чоловік через зрозумілі причини активно допомагати не міг, але там помічників і без нього вистачало. Щось я робила, щось молоді та їхні друзі.
Свати тільки фінансово та морально брали участь, бо живуть в іншому місті та приїхати мали перед самим весіллям. Ми з ними, до речі, не знайомі.
Принесла дочка нам запрошення, як годиться, в гарному конверті, я його відкриваю, читаю, а там тільки моє ім’я. Я в конверт, але там більше нічого немає. Кажу, ви забули батькові запрошення вкласти. Я думала, що вони просто кожному їх робили, якщо це тільки на моє ім’я, про інше й подумати не могла.
– Що йому там на милицях робити, настрій людям псувати? – сказала дочка.
Я ніколи не бачила, щоб чоловік так змінювався в обличчі. Він мовчки підвівся і вийшов із кімнати, а я доньку після таких слів рушником з дому вигнала, дурепу таку. Таке батькові сказати!
Чоловік цю тему відмовився обговорювати, сказав, що все вже зроблено та почуте, він нікуди не піде. Я теж вирішила нікуди не йти. Бачити доньку не хотіла. Ще й усій рідні зателефонувала і розповіла, що вона влаштувала.
Всі, хто був запрошений, теж сказали, що коли вона про рідного батька так висловилася, то їм на цьому весіллі робити нічого. Від нашої родини ніхто не пішов, ніхто не привітав.
Мені дочка телефон у день весілля обірвала просто, доки я його не вимкнула взагалі. Тепер вона обурюється, що ми їй весілля зіпсували. І це замість того, щоб у батька за таку образу навколішках прощення вимолювати!
