Я втомилася від того, що дочка не робить навіть найменшої спроби вийти у самостійне життя. Розумію, що їй зручно жити зі мною, але я ще не стара баба і хочу пожити для себе.
Але зі мною у квартирі живе дочка та онука, тому все моє життя так чи інакше крутиться навколо них. Я навіть відпустку підлаштовую так, щоб кудись виїхати з дочкою та онукою.
Дочка шість років тому повернулася до мене після невдалого заміжжя. Внучці тоді був рік, і звичайно всі турботи про них впали на мої плечі.
Від зятя я нічого не очікувала і правильно робила. Він мені відразу здався каламутним типажем, але дочка тоді не стала слухати моїх порад і два роки їхній шлюб проіснував.
Коли ж вона прийшла жити до мене і подала на розлучення, зять спритно поїхав кудись до своєї рідні в іншу область, де його пристави ніяк не можуть відшукати.
Тобто жодних аліментів у дочки немає, поки вона була у декреті, забезпечення сім’ї висіло на мені. Потім дочка вийшла на роботу, але онука росте хворобливою дитиною, тому, що донька працювала, що не працювала, більше грошей в нас не водилося.
Я дуже розраховувала на те, що після декрету дочка вийде на роботу, переїде жити окремо і будуватиме своє життя, але бачу, що їй це не потрібно.
А навіщо щось міняти, коли мама приготує, мама прибере, мама з дитиною посидить. Вона навіть у відпустку без мене їхати не хоче, бо це незручно та потребує зайвих зусиль.
Спочатку відмовлялася тим, що онука постійно хворіє і вона до ладу не працює, тому не зможе квартиру винаймати. Я погодилася із цим.
Нині онука пішла до школи, але жодних змін не очікується. Адже дівчинку треба зустрічати після занять, годувати, з нею робити уроки.
Крім того, дочка заявила, що не бачить сенсу платити за орендоване житло. Сказала, що треба збирати на своє, але їй поки нема з чого.
Я запропонувала їй змінити роботу на більш прибуткову. Внучка вже школярка, тож у неї розв’язані руки. Та і я зможу підстрахувати, якщо що.
Але дочка знаходить сто відмовок, щоб нічого не міняти. Я її зовсім не розумію. Невже її саму влаштовує існування, що вона веде?
Дім – робота – дім, от і все, що вона бачить. Якщо кудись вибирається, то лише зі мною. Я в театр – вона теж хоче, я в магазин – вона зі мною.
Таке відчуття, що їй п’ять років й треба водити за ручку. Вона навіть у санаторій зі мною збиралася, але там не вдалося взяти з собою онуку.
Особистого простору ніякого особистого часу теж. Напевно, мене має тішити, що дочка така близька зі мною, але я переживаю. Боюся, що коли мене не стане, вона зламається, бо все життя будується навколо мене та з надією на мене. Вона зовсім несамостійна.
Я намагалася перекладати на неї якісь обов’язки, наприклад, комунальні послуги сплатити, так вона не справляється. То вона забуде, то заплутається, то не ті показники впише.
І начебто не дурненька і не спеціально це все робить. Але все одно тримається все на мені. Вона без мене навіть онуку до школи не пішла записувати. Ну, про що тут говорити!
Я люблю і дочку, і внучку, але я втомилася. Хочу пожити для себе, займатися чимось на втіху і знати, що у дочки та внучки все добре.
Можна, звичайно, виставити доньці умову, щоб вона з’їхала, але боюся, що ні до нічого хорошого це не приведе. Як мінімум у нас зіпсуються стосунки.
Але й жити так, як ми зараз живемо, я не хочу більше. Як мені вчинити в такій ситуації? Щоб лагідно дочку “відправити” у доросле, самостійне життя.
