Дочка вважає, що я її вже який рік ганьблю, причому роблю це спеціально. А я просто живу так, як мені подобається, але це, на думку дочки, не відповідає моєму віку.
Мені п’ятдесят два роки, мабуть, у цьому віці я маю у вільний від роботи час в’язати шкарпетки, робити закрутки, а вечорами сидіти на лавці та на око визначати людей які ведуть розпусний спосіб життя
А я тільки жити почала кілька років тому. Виплатила іпотеку, онука вже до школи ходить, моєї постійної допомоги не потребує, сім’я доньки без мене якось обходиться.
Я і так велику частину життя жила для когось. Спочатку дочка була маленька, потім мама злягла, треба було квартиру купувати, бо мамина у спадок доньці залишилася. Постійний біг по колу, від одного піклування до іншого. Часу на себе взагалі не залишалося. Потім дочку вчити треба було, потім у неї дитина з’явилася, знову допомагати треба.
І ось нарешті я змогла вирватися з цього нескінченного кола. Поміняла роботу, змінила імідж, оновила гардероб і почала цікавитися тим, що відбувається навколо.
Стала відвідувати міські заходи, їздити на цікаві для мене фестивалі, пішла на фітнес і почала насолоджуватися життям. Але дочці це все не сподобалося. Вона постійно шипіла, що я її ганьблю. Як це я вирішила зробити коротку стрижку та яскраве фарбування? Це що за манікюр та татуаж брів?
А як вона обурювалася, коли я поїхала на фестиваль! Кричала, що я себе на посміховисько виставляю, намагаюся молодитися, виглядаю при цьому безглуздо. Мої аргументи, що там і без мене людей мого віку достатньо і взагалі, це моє життя, до уваги не приймаються.
Вона все обурюється, що всі бабусі як бабусі, а я з себе казна-що зображаю. Типу, подаю внучці поганий приклад. А чим він поганий? Я живу, як хочу, не намагаючись підлаштуватися під стереотипи, чого й онуці бажаю.
Та й не вважаю я свій вік зовсім старим. Зараз багато хто після тридцяти тільки першу дитину планує, це я в дев’ятнадцять років примудрилася, так що п’ятдесят років – це цілком нормальний вік, щоб жити, а не існувати.
Ще одна хвиля невдоволення у дочки виникла, коли вона дізналася, що я купила собі самокат. Там крик такий був, що тільки глухі не чули.
– Ти чого мене ганьбиш? Їзди на автобусі, як усі нормальні люди! На самокатах лише малолітки катаються, а ти на ньому маєш дивний вигляд! – Шипіла дочка.
А мені дуже зручно. Вранці в автобус ще влізти, там натовп. А на самокаті до роботи я доїжджала хвилин за десять. Пішки не так зручно, та й втомлює, а на самокаті те що треба. Їдеш, музику слухаєш, про своє думаєш, а довкола весна, все квітне, ранок, краса.
Але дочка вважає, що мені не за віком, знову ж таки, її ганьблю своєю поведінкою. Весь мозок мені винесла, вимагаючи, щоб я припинила на самокаті їздити.
Не розумію, чому вона так на це все гостро реагує та й не намагаюся вже зрозуміти. Просто мене дратує, що вона мені вказує, як я маю жити. Я ось у її життя не лізу, непроханих порад не даю. І їй слід так поводитися. Виходить, що ми по колу одна на одну ображаємося. Як розірвати це коло образ? Перестати спілкуватися одна з одною?
