Рідна дочка мені тут днями заявила, що я зруйнувала її щастя. Все це зі сльозами, соплями та гучними промовами. А суть проблеми проста – квартира, в якій вони з чоловіком живуть, належить мені за документами.
Зять же доньці мало не з перших днів у вуха дме – давай продавати квартиру та брати іпотеку. Хочу, каже, щоб у нас усе було спільне.
Дуже гарна пропозиція, тільки він, окрім валізи з речами, нічого в сім’ю не приніс. Зате дуже швидко зорієнтувався та вигадав схему. Ось квартиру донки зараз продадуть, візьмуть в іпотеку спільну, а у разі розлучення вже є, що ділити, майно вже є.
Хоча його внесок у це майно нуль. Звісно, я проти. А дочка плаче, чоловік розлучатись хоче через те, що квартиру я не продаю.
Мені ця квартира також не з неба впала. Я свого часу брала іпотеку, щоб дочка не поневірялась по чужих кутках і не терпіла гніт якоїсь свекрухи. У мене такий досвід у житті був, нічого хорошого там немає. На свою квартиру, де ми з дочкою жили, я теж заробляла сама. Хоча там був хоч якийсь стартовий капітал.
Я сама з села, до кінця школи там у мене залишився тільки батько, що дуже пив. Зі своїми речами я вирушила до міста, щоб професію здобути, а потім якось у житті влаштуватися.
Заміж вийшла у двадцять років, бо кохання трапилось велике. У тому шлюбі й зʼявилась дочка.
Жили ми з чоловіком біля свекрухи, якій я поперек горла стояла. Селючка без престижної роботи, і за що таке нещастя її дорогоцінному синочку. Шпигала мене, як мишу, а чоловік очі ховав, ніби його це не стосується.
Якось я рік протрималася, дочка підросла трохи, і я подала на розлучення. Повертатися в село сенсу не було. Роботи немає, тато п’є, жити з ним та дитиною в одному будинку неможливо. Знайома дала притулок у себе в гуртожитку, допомогла на ринок влаштуватися.
Років через п’ять татко допився, залишився будиночок, але в такому стані, що жити там можна було лише після капітального ремонту, а простіше все бульдозером зрівняти та новий збудувати.
Але ділянка землі під будинком була великою. Тому отримати за нього вдалося хорошу суму. Вистачило на однокімнатну, нехай і на відшибі міста.
Ось цю квартиру спочатку й купила, сама продовжила з дочкою жити у гуртожитку, квартиру здавала, гроші збирала. Відкладала кожну вільну копійку, але ще через шість років змогла продати однокімнатну, додати накопичення і купити вже двушку. Туди ми з дочкою нарешті й переїхали, кожна мала свою кімнату.
Пройшовши такий шлях, я вирішила, що маю купити дочці квартиру, щоб вона не потрапила в таку ситуацію. Нехай у неї буде свій кут.
Почала збирати на квартиру доньці. Працювала я вже не на ринку, а в торгівлі. Теж було складно, але гроші потихеньку збиралася.
Взяла однокімнатну, коли дочка вже навчалася на першому курсі. В іпотеку, але інакше не виходило. Платити було вже не так складно – квартира здавалася, я додавала вільні гроші, щоб швидше її закрити, так до кінця навчання дочки й розплатилася.
Квартира була, зрозуміло, оформлена на мене. І як виявилось, дуже правильно я тоді зробила.
Після випуску дочка пішла працювати, там і познайомилася зі своїм чоловіком. Мені він не сподобався відразу, але я вирішила, що це в мені теща “заговорила”, якій будь-який зять поганий для її королеви. Хоча час показав, що то була інтуїція.
Жити молоді пішли в однокімнатну доньки. Я їм жодних умов не ставила, живіть, як хочете. Перевіряти, як у них там справи, теж не бігала, нарешті я могла хоч трохи зітхнути спокійно і пожити для себе. Квартира є, дочку виростила-вивчила, заміж її видала. Все, сиджу чекаю онуків.
А зять почав мало не одразу доньці промивати мізки, що квартира маленька, та й далеко від роботи, треба її міняти. Та погоджується, що так, із дітьми тісно буде. Прийшла зі мною спілкуватись. Переповіла все, отримала моє “ні” та образилася.
– Ви зараз можете жити та відкладати на квартиру. Візьміть іпотеку, цю квартиру здасте, буде вам простіше платити. Навіщо продавати? – намагалася я втлумачити дочці істину. Мені здавалося, що вона зрозуміла.
Але через пару місяців знову прийшла:
– Чоловік сказав, що збирати – це довго. Краще продати, щоб початковий внесок був більшим, тоді й платити доведеться менше.
А мене всі ці розмови подобалися все менше.
– Ні, – кажу, – продавати я нічого не буду. А якщо ти залишишся з голою дупою на холоді, бо спільну квартирку доведеться ділити? А це житло винятково твоє. Нехай твій хитруватий чоловік сам хоч на щось заробить.
Дочка образилася – як це, я її чоловіка в поганому підозрюю, розлучення їй пророкую.
Ця розмова порушувалась ще кілька разів, але з тим самим результатом. Після останньої моєї відмови зять зібрав свою білизну у сумку і пішов до своєї мами, заявивши дружині, що якщо вона не може переді мною відстояти інтереси їхньої родини, то вона його не любить.
Та побажав дочці “ну й живи далі зі своєю мамою”. Шантаж та дрібна маніпуляція.
Але дочка перейнялася. Прибігла до мене, ніс розпух від сліз, очі червоні, кричить, що я своєю впертістю її щастя зруйнувала. Мовляв, дозволила б продати квартиру, жили б вони із чоловіком зараз щасливо. Адже він і розлучитися з нею може.
Я сиджу і думаю, у кого дочка в мене така дурепа. Начебто завжди була з мізками. Але як вона може не помічати очевидних речей?
Змінювати своє рішення я не буду, перебіситься ще, тоді й зрозуміє, який я подарувала їй подарунок, зберігши житло. А якщо зять подасть на розлучення, то я особисто за його здоров’я свічку в церкві поставлю.
