– Ну, готова стати бабусею? – спитав Андрій, заходячи на кухню і цілуючи Олену в щоку.
Вона підійняла очі від кави й незрозуміло подивилася на чоловіка.
– Про що ти?
– Маша чекає на малюка. Вчора дізналися. Тож готуйся няньчитися, – він задоволено потер руки. – Добре, що ти на пенсії. Саме час допомогти молодим.
Олена повільно поставила кухоль на блюдце. Інформація вкладалася в голові важко.
– Стривай! Маша в положенні? А чому я дізнаюся про це від тебе, а не від неї?
– Ну, вони приїхали вчора до нас, а тебе не було. Ти ж у Свєти була. Ось я і дізнався перший.
Андрій говорив так недбало, ніби йшлося про купівлю хліба, а не про онука. Олена відчула легке роздратування.
– І що далі? – обережно спитала вона.
– А далі нічого особливого. Ти допомагатимеш з дитиною. У них робота, кар’єра. А ти вільна. Та й досвід є – Машу виростила.
Олена мовчала. Вона намагалася переварити те, що почула. Чоловік говорив про її майбутнє так, ніби воно вже було вирішене без її участі.
– А мене ніхто не питав, чи я хочу сидіти з онуком? – тихо промовила вона.
Андрій здивовано підійняв брови.
– Олено, ну ти що! Це ж наш онук. Кровинка. Звичайно, допомагатимеш! Усі бабусі допомагають!
– Не всі, – заперечила Олена. – І не всі хочуть перетворюватися на безплатних няньок.
Чоловік скривився, ніби вона сказала щось непристойне.
– Яка нянька? Це – родина. Ти ж любиш Марію.
– Люблю. Але це не означає, що я маю жертвувати своїм життям заради її зручності.
Андрій махнув рукою і пішов до вітальні. Розмову він вважав закінченою.
За тиждень Марія приїхала сама. Вона виглядала втомленою та трохи розгубленою. Олена обійняла дочку і посадила за стіл.
– Мамо, нам треба поговорити, – почала Маша, нервово смикаючи край светра.
– Слухаю.
– Ти ж знаєш, що я при надії. І ми з Денисом дуже переживаємо… Робота у нас обох напружена, графік щільний. Декрет – це великі гроші. Ми не можемо собі дозволити, щоб хтось із нас сидів удома.
Олена кивнула, чекаючи на продовження.
– І ми подумали… Тато сказав, що ти не проти допомогти з дитиною. Ну, посидіти, доки ми на роботі.
– Марійко, – обережно почала Олена, – а ти сама хочеш вийти на роботу одразу після появи малюка?
Дочка зам’ялася.
– Хочу… Тобто не знаю. Але треба. Денис отримує добре, але іпотека, машина… А якщо я сидітиму в декреті, то буде дуже важко.
– Зрозуміло. А скільки часу на день ти розраховуєш на мою допомогу?
– З ранку до вечора. Я б приїжджала годувати в обід, якщо вийде. А так – повний день. Ти ж удома, тобі не складно.
Олена відчула, як усередині все стискається. Вона подивилася на дочку – втомлену, стривожену – і зрозуміла, що та навіть не усвідомлює, про що просить.
– Маріє, а ти розумієш, що «повний день» – це означає, що я повинна забути про свої плани, захоплення, зустрічі з подругами?
– Мамо, ну що ти! – Маша нервово засміялася. – У тебе ж немає якихось особливих планів. Ти на пенсії.
Ця фраза вдарила Олену сильніше, ніж вона очікувала. “Немає особливих планів”. Значить, її життя в очах дочки – порожнеча, яку можна наповнити чужими потребами.
– У мене є плани, – твердо сказала Олена. – Я записалася на комп’ютерні курси. Ходитиму в театр. Зустрічатимуся з подругами. Читатиму. Подорожуватиму.
– Але ж це… – Маша затнулась. – Це ж не робота. Можна ж поєднати.
– Поєднати догляд за немовлям із курсами? – Олена похитала головою. – Маріє, дитина – це цілодобова відповідальність. Я пам’ятаю це по тобі.
Дочка опустила очі.
– Мамо, але ж ти любиш дітей. І це буде твій онук.
– Саме тому я хочу, щоб він ріс із мамою, а не з бабусею.
Маша підвелася.
– Тобто ти відмовляєшся допомогти?
– Я готова допомагати. Але не ставати твоєю нянею. Можу посидіти кілька разів на тиждень, у вихідні. Можу забрати з садка, коли ти затримуєшся. Але я не готова відмовитись від свого життя!
Маша встала з-за столу. Обличчя її було кам’яне.
– Зрозуміло. Значить, твої курси важливіші за онука?
– Маша…
– Не треба, мамо. Я зрозуміла. Ми якось самі впораємося.
Вона пішла, грюкнувши дверима. Олена залишилася сидіти за столом, почуваючи себе одночасно винною та тією, що має рацію.
Увечері Андрій влаштував скандал.
– Що це за дурниці? – кричав він. – Твоя дочка просить допомоги, а ти відмовляєшся!
– Я не відмовилася. Я сказала, що готова допомагати, але не повністю замінювати її!
– Яка різниця! Результат один – вона засмучена, а онук ростиме чорт знає де.
– У яслах, або з нянею! Як ростуть мільйони дітей!
– За наші гроші! Ти розумієш, скільки коштує няня?
Олена глянула на чоловіка уважно.
– А я безплатна, так?
– Ти її мати! Це твій обов’язок!
– Мій обов’язок був виховати Машу! Я його виконала! Тепер у неї своя сім’я, своя відповідальність!
Андрій махнув рукою.
– З тобою не можна розмовляти! Стала якась черства!
Він пішов до себе в кімнату, демонстративно грюкнувши дверима.
Наступні дні пройшли у холодному протистоянні. Андрій спілкувався з дружиною лише за потребою. Маша не дзвонила взагалі. Олена відчувала себе ізгоєм у своїй сім’ї.
Але дивна справа -0 разом із почуттям провини приходило і полегшення. Вперше за багато років вона не намагалася догодити всім довкола.
У вівторок вона пішла на курси. У середу – до театральної студії. У п’ятницю зустрілася із подругою Світланою у кафе.
– Ти маєш чудовий вигляд, – зауважила Світлана. – Щось змінилося?
Олена розповіла їй про ситуацію із Марією.
– І правильно зробила, – схвалила подруга. – Я зі своїм онуком намучилася. Спочатку думала – допоможу молодим.
– А потім зрозуміла, що перетворилася на прислугу. Син із невісткою працюють, розважаються, живуть своїм життям. А я сиджу з дитиною і перу пелюшки.
– А потім?
– А потім я сказала – досить! Якщо хотіли дитину, виховуйте самі. Я своє відмучилась.
– І як вони відреагували?
– Образилися. Але через пів року зрозуміли, що я мала рацію. Зараз у них няня, син став більш відповідальним батьком, а я бачу онука тоді, коли хочу, а не коли повинна.
Олена замислилась. Світлана мала рацію. Чому вона має жертвувати своїми інтересами заради їхньої зручності? Навіть, якщо це рідна дочка.
За два тижні зателефонувала Марія. Голос у неї був стомлений.
– Мамо, можна приїхати?
– Звісно.
Дочка приїхала без чоловіка. Виглядала вона не важливо – круги під очима, розпатлане волосся.
– Як справи? – обережно спитала Олена.
– Погано, – чесно зізналася Маша. – Ми з Денисом посварилися. Він вважає, що ти маєш сидіти з дитиною. Говорить, що всі нормальні бабусі допомагають.
– А що ти думаєш?
Маша довго мовчала.
– Я втомилася, мамо. Втомилася від того, що все вирішують за мене. Денис вирішив, що я маю працювати. Тато вирішив, що ти маєш сидіти з дитиною. А мене ніхто не питає, чого хочу я.
Олена сіла поруч із дочкою й обійняла її.
– А чого ти хочеш?
– Я хочу… – Маша схлипнула. – Я хочу побути мамою. Не працювати перші пів року. Не віддавати сина ні няні, ні бабусі. Я хочу сама його ростити.
– Тоді чому ти просила мене сидіти з ним?
– Тому, що Денис сказав, що інакше ми не впораємось фінансово. А тато сказав, що ти не проти. І я подумала… подумала, що коли всі так кажуть, то, напевно, так і треба.
Олена зітхнула. Знайома історія. Коли всі довкола впевнено говорять, як має бути, починаєш сумніватися у власних бажаннях.
– Маша, а що, як спробувати інакше? Порахувати реальні витрати, пошукати способи економії. Може ви зможете прожити на одну зарплату?
– Але ж, Денис каже…
– А ти сама рахувала?
Маша похитала головою.
– Тоді порахуймо разом.
Вони провели весь вечір за розрахунками. З’ясувалося, що без частини необов’язкових витрат сім’я могла прожити на зарплату Дениса. Не розкішно, але гідно.
– Виходить, можна, – здивовано сказала Марія.
– Виходить, можна, – підтвердила Олена. – Питання лише в тому, чи готовий Денис відмовитися від частини розваг та покупок?
– Не знаю. Він любить добре жити.
– Тоді нехай обирає: добре жити, чи мати сім’ю з дитиною.
Маша замислилась.
– Мамо, пробач мені, – тихо сказала вона. – Я зрозуміла, що не мала рації. Ти маєш право на своє життя.
– Дякую, що зрозуміла.
– І ще… Чи можеш іноді посидіти з онуком? Не щодня, а просто… іноді? Щоб я могла сходити до лікаря, чи в крамницю?
Олена посміхнулася.
– Звісно. Із задоволенням.
Денис спочатку був проти нового плану. Він вважав, що Марія повинна працювати, а Олена – сидіти з дитиною. Але коли Маша твердо сказала, що не готова залишати немовля з перших місяців життя, – він здався.
Андрій дувся ще довго. Він вважав, що дружина зрадила сімейні цінності. Але згодом і він упокорився.
Онук з’явився на світ у квітні. Маша пішла у декрет, Денис взяв на себе додаткові проєкти для заробітку.
Олена допомагала кілька разів на тиждень – посидіти з малюком, поки Маша відпочивала, або ходила у справах.
І це було чудово. Вона полюбляла спілкування з онуком, але в розумних межах. В неї залишався час на свої заняття, театральну студію, зустрічі з подругами.
Коли дитині виповнилося пів року, Маша сказала:
– Мамо, дякую, що не пішла у нас на поводі.
– Чому?
– Якби ти погодилася сидіти з ним постійно, я втратила б найважливіші місяці його життя. А так я була поруч, коли він усміхнувся вперше, коли почав перевертатися, коли промовив перші звуки.
Олена обійняла дочку.
– Я рада, що ти це розумієш.
– Розумію. І ще розумію, що материнство – це відповідальність, яку не можна перекладати на інших. Навіть на найближчих.
Увечері Олена сиділа на кухні з кухлем чаю і думала про те, як важливо іноді сказати “ні”. Навіть рідним людям. Особливо рідним людям!
Тому, що справжнє кохання – це не жертва всім, заради інших. Це вміння вибудовувати кордони, зберігаючи при цьому близькість та підтримку.
З дитячої кімнати долинув тихий плач онука. Маша стала його заспокоювати. А Олена допила чай і почала збиратися додому.
Вона знала, що завтра у неї заняття в комп’ютерній школі, а у вихідні — театральна прем’єра, на яку вона купила квиток ще два місяці тому.
І це було вірно…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
