Дочку я виростила, тепер у неї своя щаслива родина. Я думала, що тепер маю право і на якесь особисте щастя, але виявилося, що ні, не маю. Мені про це заявила дочка.
Точніше, вона заявила, що якщо я зараз почну якісь стосунки, то цим зраджу пам’ять про чоловіка. Але його нема вже двадцять років. Чоловік залишив мене вдовою, коли нашій дочці було шість років, а мені двадцять сім.
Це було дуже важко в усіх планах, і моральному, і матеріальному. Мені довелося одній тягнути дитину, купувати квартиру, бо з тієї, де ми жили, що належала свекрусі, нас чемно попросили на вихід.
Я не мала часу, сил і грошей на себе. Все для того, щоб дочка здобула освіту, могла їздити в влітку до моря, добре одягалася і не почувала себе ізгоєм.
Та й моторошно було на душі, я не могла відпустити спогадів про свій щасливий шлюб, який, як я думала, триватиме до кінця життя. Для чоловіка так і сталося, а ось мені було тяжко.
Поки дочка не закінчила школу, мене зовсім не цікавили чоловіки. Я наче блок собі поставила. Не бачила поряд із собою та донькою нікого стороннього. Дуже боялася, що він її ображатиме.
Потім треба було працювати, щоб сплачувати навчання. Я хотіла, щоб дочка навчалася на очному, щоб у неї було нормальне студентське життя і їй не довелося все кидати заради роботи.
Знову було не до себе, не до свого особистого життя. Усі сили йшли на роботу. Коли дочка закінчила навчання та почала працювати, я якось видихнула.
Вона вже тоді зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком, він її старший на чотири роки. Після закінчення університету вони з’їхалися, а за рік одружилися.
Тепер у дочки була своя сім’я, спертися вона тепер могла на чоловіка. Відтоді я змогла зовсім розслабитися. Я зробила це, я виростила дочку і дала їй все, що мала дати.
Тільки тоді я стала собі дозволяти жити для себе, хоч трохи. Я зробила у квартирі ремонт, з’їздила відпочити до санаторію.
А нещодавно у мене з’явився чоловік. Ми з ним спілкуємося давно, але у своїх почуттях він зізнався лише нещодавно. Каже, раніше спробував натякати, але наче на стіну натикався.
Ні про яке весілля не йдеться, але ми живемо разом і нам добре один з одним. Я давно не була така щаслива та умиротворена, але це все тривало доти, поки про це не дізналася дочка.
Вона одразу ж заявила, що не чекала від мене такого, а мій вчинок це зрада стосовно батька, адже стосунки з новим чоловіком це зрада пам’яті її тата.
Я зрозуміла б її обурення, якби їй було років чотирнадцять, або якби я привела чоловіка через місяць після похорону чоловіка. Але минуло двадцять років.
Дочка цього не розуміє. Відмовляється стати на моє місце. Я їй сказала, що залишилася вдовою у її віці. Якщо, не дай боже, з її чоловіком щось трапиться, вона готова по життю зберігати йому вірність, наплювавши на те, що живим треба жити?
– Як ти можеш порівнювати, адже йдеться про тата! – випалила дочка і більше зі мною розмовляти не хоче.
Я себе винною не вважаю. Мені здається, що я заслужила свій шматочок щастя. А дочка… закочує мені істерики та не хоче спілкуватися. Як мені змінити ситуацію? Адже я не можу все життя жити тільки так, як їй хочеться.
