Варя виховувала доньку одна. Звичайна історія. Залетіла рано, батько дитини виявився не готовим до такої відповідальності та зник у захід сонця.
Допомагала Варі мати. Вона ж сиділа з онукою з рочка, коли Варі довелося вийти на роботу. Потім, за два роки, віддала доньку в ясла, а сама крутилася, як могла.
Батько у житті дитини не брав участі, аліменти платив копійчані. Він вже одружився, і Варя знала, що вони з дружиною чекають на малюка.
Іноді їй було так прикро. Доньці чотири роки! Лише чотири роки тому ця людина заявила, що не готова до дітей. А через такий короткий час і одружився, і на дитину чекає із задоволенням. На фотосесії з дружиною ходять, фотографуючи її круглий животик. А коли Варя була в положені, він навіть жодного разу не поцікавився, як вона почувається.
Але це образа виринала лише іноді. Як правило, на неї просто не було часу. З ранку треба закинути дитину в садок, потім помчати на роботу, після роботи забрати доньку. Увечері приготувати вечерю на швидку руку, викупати дитину і покласти спати. Можливо, навіть залишиться кілька годин на себе, якщо Варя раніше не засне.
Мама їй також допомагала, але зараз у неї були проблеми зі здоров’ям, тому довго сидіти з онукою вона не могла. Та й усі її гроші йшли на ліки, іноді й Варя підкидала, коли отримувала премію.
Жили вони скромно, утрьох у маминій квартирі. Жодних делікатесів, крутих гаджетів та модного одягу. Одягалася Варя просто, у дешевих магазинах. Та й доньку також одягала.
А зараз у дитини наближався день народження. Варя хотіла посидіти вдома втрьох, спекти торт, купити цукерок.
Але донька днями сходила на день народження до подружки із садка, який був у ігровому центрі. Туди приходив аніматор, було багато народу, і донька Саша захопилася таким святом.
— Я теж так хочу, мамо, — промовила вона після дня народження. – Я хочу, щоб у мене на дні народження був аніматор принцеса Софія. Можна, мамо? І подружок із садка хочу покликати, щоб вони мені багато подарунків подарували.
— Добре, подивимося. — цілуючи малу перед сном, промовила Варя.
Коли вона вийшла з кімнати доньки, то мало не розплакалася. Зрозуміло, що день народження не щось настільки важливе. Їжа, ліки, оплата комунальних послуг важливіша. Але це дитина, їй виповнюється п’ять років. Варі так хотілося, щоб у неї було незабутнє свято, їй хотілося, щоб у малечі було багато вражень. Та тільки де грошей взяти?
Вона навіть думала про те, щоб зайняти у друзів, але несподівано їй на роботі видали квартальну премію. Вона не розраховувала на неї, думала, що показники були низькими.
Варя була щаслива. Зазвичай, якщо вона отримувала премію, то одразу купувала щось потрібне. Зимовий одяг або взуття для Саші, продукти на місяць вперед. З минулої премії купила собі новий недорогий мобільний, бо старий працював погано.
Але зараз вона знала, на що витратить більшу частину грошей. Вона хотіла влаштувати доньці свято. Зняти ігрову кімнату, замовити аніматора, купити торт із її улюбленим героєм. І щоб Варя запросила стільки подружок, скільки хоче. І нехай комусь здасться, що Варя витратила ці гроші бездумно, для неї емоції дитини були безцінними.
П’ять років це перший серйозний мініювілей. Це такий вік, коли ти ще зовсім маленька, але можеш щось вирішувати. І цей день народження запам’ятається. А гроші? Гроші ще будуть, Варя була в цьому певна.
Вона зателефонувала до ігрової кімнати та дізналася остаточну суму. Сплатити все попросили готівкою, тому Варя зняла більшу частину премії, щоби на все вистачило грошей. Після роботи вона планувала вирушити туди, щоби все оплатити. День народження був вже за тиждень, а ще треба було купити доньці подарунок. Саша все говорила про якусь ляльку, яку давно хоче. І Варя вирішила знайти її, будь-що.
Їхати до ігрового центру було не близько. Довелося робити це з пересадками. Сьогодні бабуся забрала Сашу з садка, тож у Варі був час.
З адміністратором усе обговорили ще раз. Варя вирішила додати ще шоу мильних бульбашок, знаючи, як їх любить Саша.
Кінцева сума за мірками Варі була величезною, але ці гроші в неї були. Вона полізла в сумку, щоб розплатитися, і за хвилину, з жахом виявила, що гаманця немає.
– Він десь тут, — бурмотіла вона, мало не плачучи. – Зараз, зараз…
Адміністратор мовчки чекала. Але коли Варя навіть витрусила речі на стійку, гаманець все одно не знайшовся.
— Господи… — пробурмотіла Варя. – Що ж робити?
— Може, ви його вдома забули? – співчутливо спитала адміністратор.
– Ні, я після роботи зняла з карти гроші та поїхала до вас. Мабуть, випав чи вкрали…
– Ми можемо забронювати за вами місце, але вам доведеться все одно внести гроші бодай за день до свята, — пішла співробітник центру на поступки.
– Добре, забронюйте. Якщо що, я подзвоню.
Додому Варя йшла пішки, бо грошей навіть на маршрутку не було. У гаманці було все: картки, гроші, перепустка на роботу. Гроші… Варя їх втратила. А Саша втратила своє свято.
Увечері Варя не знайшла у собі сил сказати дочці, що день народження скасовується. Вона так на нього чекала! І подружок вже запросила! Варя почала думати, де знайти кошти на свято. Але на думку нічого не йшло. Займати вже не варіант, адже треба з чогось віддавати. А більшу частину грошей вона втратила.
Артем зі своїми друзями насолоджувався літніми канікулами. Десятий клас позаду, залишився останній. Вони бродили вулицями, заходили в кафе, загалом, ледарювали.
— Дивіться, пацани, — сказав Артем, піднімаючи з землі гаманець. Він озирнувся. Багато перехожих і незрозуміло, кому він належить.
— Ось це улов, — хмикнув його друг Арсен. – Гляньмо, що там.
Вони розкрили гаманець, і очі у всіх спалахнули. У ньому лежали гроші. Щось близько п’ятнадцяти тисяч.
— Ого, ось це ми гуляємо! – почав потирати руки Арсен. – Куди підемо? Поїсти чи в кіно?
Але Артем не поспішав. Він дістав банківську картку, побачивши, що на ній жіноче ім’я. Потім знайшов перепустку на роботу. А після фото. Молода жінка з дівчинкою, донькою, мабуть.
– Ну що стоїмо? – штовхнув його Арсен. – Ходімо!
– Треба повернути гаманець, – промовив Артем.
– Кому повернути? Ти здурів?
Інші підтримали Арсенія. Але Артем був непохитний.
Він згадав свій випадок із дитинства. Це зараз його батьки не знають проблем із грошима, а коли він був маленьким, грошей вічно бракувало. І він пам’ятав, як тато втратив гаманець з усією зарплатою перед новим роком. І вони лишилися без свята. На столі була лише картопля, та різні закрутки. А ще кілька мандаринів.
А якщо й для цієї жінки це останні гроші? Зараз ніхто не носить готівку. Раптом вона зняла їх, щоб витратити на щось потрібне? Аж раптом вони призначені для її доньки?
Артем мав авторитет серед своїх друзів. І коли він пояснив свою позицію, ті затихли. Якось вони не замислювалися про це, бо ніколи не були в такому становищі. Та й взагалі зрозуміли, що це ж майже злодійство виходить.
– А як ти її знайдеш? – спитав Арсен.
– Можна через соцмережі спробувати… Але я, мабуть, просто з’їжджу завтра до цієї фірми, напевно, мені підкажуть.
Вранці він справді попрямував до компанії, де працювала Варя. Там їй видали тимчасову перепустку, а в обід вона планувала поїхати до банку, щоб відновити картку.
– Варя, там до тебе якийсь хлопець прийшов, — покликала її адміністратор.
– Який хлопець? Як до мене?
– Каже, що до тебе.
Варя здивувалася, але все ж таки пішла перевірити, кому вона знадобилася. Біля охорони її й справді чекав якийсь хлопчик. Років шістнадцять-сімнадцять. І Варя була впевнена, що не знайома з ним.
– Доброго дня, – сказала вона, – ви до мене?
– Варваро? – з усмішкою спитав він.
– Так.
– А вчора ви нічого не втрачали?
У Варі навіть серце швидше забилося. Гроші вона не розраховувала вже побачити, але, дай боже, карта та перепустка на місці.
– Так, втрачала. Гаманець. Там гроші були, картка, перепустка…
– А ще фото. Ви з донькою, мабуть? – знову посміхнувся хлопчик.
– Так, точно. Ви його знайшли?
– Ага.
Хлопець простягнув гаманець, і Варя тремтячими руками його відкрила. Вона не могла повірити: гроші на місці. Звичайно, вона їх не перераховувала, але, на перший погляд, нічого не пропало.
– Господи, дякую вам велике! Ви не уявляєте, як мене врятували! – чомусь Варі захотілося розповісти цьому чесному хлопцю. – У доньки день народження, п’ять років, зняла їй на свято гроші та втратила. Думала, що свято доведеться скасовувати.
Артем усміхнувся. Він, як відчував, що гроші там лежать на якусь певну мету.
– Скільки я вам винна? – Запитала Варя. – І я навіть не дізналася, як вас звуть.
– Артем. І анітрохи не винні. Мені було приємно допомогти. Гаманець на зупинці був.
– Так не піде, візьміть бодай п’ятсот гривень, ви ж витратили час.
– Ой, я на канікулах, у мене цього часу хоч греблю гати! – засміявся він. – Єдине, що попрошу, не забувайте про цей випадок. У мене в дитинстві була схожа ситуація. І якщо комусь знадобиться допомога, просто надайте її.
– Обіцяю, – посміхнулася Варя.
Артем махнув рукою та пішов. Варя ще довго дивилася йому вслід. Був лише один відсоток того, що гроші повернуться до неї. І завдяки цьому юному, але вже такому дорослому хлопчику, у її доньки все ж таки буде свято.
А ще вона назавжди запам’ятала слова Артема. І в майбутньому намагалася не проходити повз чужу біду. Як знати, раптом незабаром усі люди заразяться цією добротою.
