Ми з колишнім чоловіком взяли шлюб, коли обом було по 30 років. Обоє були освіччені, мали кар’єру, власне житло. Познайомили друзі і це було ідеальне співпадіння. Тож весілля і поява на світ донечки в нашому житті сталися майже одразу.
І от у декреті я раптово прозріла. Я зрозуміла, що ми взагалі ледь знаємо одне одного. Я майже з жахом для себе відкрила, що чоловік не помічає коли я дуже втомлена або якщо мені зле. Не приготує сам їжу, якщо я злягла і ні на що не маю сил. Не побуде з дитиною, щоб дати мені якусь перерву.
Про все можна попросити, звичайно, але він постійно поводився так, ніби він у гостях. Чаю не вип’є, якщо я не запропоную. А коли маленька дитина вимотувала нас і не давала спати, він почав їздити спати на нашу другу квартиру. Для мене це цілковита зрада. Я дивилася на нього і відчувала, що шокована.
Якщо ми були в гостях і я мала повертатися вже додому, бо дитині час відпочивати, мій чоловік спокійно собі лишався, спілкувався, відпочивав.
Можливо всього цього і недостатньо і мене хтось сміливо може назвати ненормальною, але рішення про наше розлучення прийняла саме я. Він якраз відіспався на іншій квартирі і приїхав близько обіду в суботу, спокійно спитав як ми тут.
На що я йому сказала, що останню ніч у дитини був ацетон, а у мене, можливо від втоми, була температура. Ніч була важкою, не знаю як ми обидві витримали. А потім потрібно було зварити бульон, тож вранці ледь тримаючись на ногах і насилу витягнувши з собою хвору дитину, я сходила за продуктами і от зварила малій бульон. Я не спала більше доби і почуваюся надпогано. А ще я вирішила, що він тут бильше не живе. Сказала, що він заходить додому, як турист. Що я не відчуваю, що ще хтось тут живе, окрім мене і доні.
Пройшло з тих пір 4 роки. Даринці вже 8 рочків, пані доросла, розумна, має свою думку з кожного приводу. Батько з донею намагається бачитися регулярно. Але він з роками став ще гіршим – шукай вітра в полі. Єдине, що по телефону спілкуються вони постійно, це вже щось.
Я на колишнього образ не маю, хоч він і вважає, що фінансові питання по дитині обмежуються лише аліментами. Подарунків не дарує, як щось трапиться – допомагати не летить.
Мій залицяльник нещодавно зробив мені пропозицію руки та серця. Це звичайно добре, бо в такому віці знайти своє щастя – це велика удача. Але перш за все мене турбує як почуватиметься дитина, коли ми почнемо жити разом.
Саме тому Максим почав тестово жити з нами по декілька днів на тиждень вже. І я побачила зовсім нові для мене риси характеру у доньці. Вона не їсть з ним за одним столом, може сісти з нами, якщо вже нагримаю, але за ложку не візьметься. Поки він у квартирі дитина ходить насуплена, як їй не посміхнись, у відповідь лише злий вираз обличчя. І тільки коли він вже поїде, моя дитина стає собою.
Макс щиро ставиться до Даринки, намагається потоваришувати. А вона йому тільки завчене повторює:
“Не займай мене. Ти не мій тато!”
Я боролася як могла, а нещодавно почула, що чоловік колишній поздвонив Даринці на планшет. Вона з ним на кровать вмостилася, давай розповідати на всю гучність, як у неї справи. Потім почала татові жалітися, що той мамин знов тут спав і снідав. Брови насупила, давай бурчати, що через нього не поїла нічого. Ну я й прислухалася.
Але на моє здивування колишній дитину не підтримав, сказав, що вона так маму свою ображає і дарма. А той чоловік точно хороший, якщо мати його прийняла, тож він порадив донці наступного разу побути з нами більш чемною.
У мене ніби гора з плеч впала. Може щось і вийде, просто на все треба час. А от колищнього я за цю розмову поважаю, справжня хороша людина, як виявилося.
