Моя донька народила нещодавно близнюків, їм тепер по 1,5 рочку. Бігають, жваві такі дітлахи. Коли вона завагітніла я попереджала її, що буде важко, що вона з 2 дітьми не справиться сама, а ще я їй казала, щоб на мою допомогу не розраховувала, бо в мене своє життя.
Зараз на вулиці літо, в квартирі дихати нема чим, от ми і вирішили з чоловіком поїхати до річки трішки скупнутися. Набрала я доньку, спитала як там діти, чи не гаряче, та й ляпнула, що ми на кар’єрі. Донька образилася, каже мамо, я ж просила, якщо кудись поїдете то і нас візьміть з собою.
Дітей з 4 поверху на вулицю важко знімати, зять уже 3 місяць без вихідних працює, приходить пізно. От вони і виходять на вулицю 1 раз в тиждень. А зараз ще в доні температура піднялася, донька каже що в квартирі пекло от вона і плаче постійно. А я що можу, я відпочити хочу, а не дитячі крики слухати. Я в свій час брала чоловіка і йшла як треба було з дитиною погратися. Я ж не винна що в неї їх 2 і вона не може вийти на вулицю.
Мало того що образилася, то ще й телефон вимкнула. Каже що зовсім вже її за людину ніхто не рахує. Жаліється що інший раз хліба вдома немає і води, гроші є, а в магазин нікому сходити. А я до чого тут? В мене вдома свої справи, тимпаче що я попереджала. Чоловік її щось там купує ввечері з продуктів, але поки вона приготує то це 1-2 година ночі вже. А потім вдень знов думай що тим дітям дати.
От тепер не бере слухавку. Ну а я що можу зробити? Я сказала їй,хай потерпить ще якихось 3-4 роки, тоді діти в садок, потім в школу, то буде простіше, зможе ходити куди схоче. Знаєте що вона мені заявила?
– Ага, ходитиму куди схочу, на роботу, дітей забрати і вдома безлад вичистити. Я тепер, каже, хочу, бо дихати нема чим, вже 2 роки не була на річці. Аж розплакалася, каже що почуває себе нікому не потрібною.
Я тут проблеми не бачу. Я все життя вдома відсиділа і нічого, не здичавіла. І вона хай сидить, ніякої річки і роботи. Її робота дітей нянчити а не про себе думати. Що за молодь пішла?
