Після розлучення донька прийшла до мене з дитиною і нікуди йти не збирається. Для неї все нормально, вона вдома, хоч у цій квартирі її квадратних метрів немає. Я на квартиру заробила сама. Це було складно, довелося братися за будь-яку роботу, страху натерпітися, сумки з товарами потягати, але я впоралася.
Купила двокімнатну квартиру, де одна моя кімната, друга доньки. Ми жили вдвох, з її батьком я дуже вчасно розлучилася. Він тоді почав вживати, а я не стала терпіти.Через рік його не стало, але він встиг зіпсувати життя своїм батькам, влаштовуючи скандали й виносячи з дому все, що міг.
Дочці я квартиру купувати не збиралася, бо не двожильна. Я заробила – вона теж зможе, не хвора, розумна, мала впоратися. Але вона виявилася не такою розумною, як я про неї думала. Я подарувала їй на закінчення інституту 250 тис.грн, й запропонувала взяти іпотеку, щоб потихеньку її виплачувати.
Донька на мене подивилася, послухала, а потім купила машину, заявивши, що квартира у її нареченого є, а ось машини в родині немає. Хоча тоді й родини ще не було. Хотілося кричати, але я себе стримала. Хотіла подарувати гроші? Подарувала. А що вона з ними зробила – це вже на її совісті. Так я донці й сказала.
Від моїх слів вона відмахнулася. Вискочила заміж, а машина була її внеском в родину. Жили вони у квартирі зятя. За рік вони чекали на малюка, а ще за два роки розлучилися. На той момент машину свою вона продала, щоб купити кращу. Тобто її машина перетворилася на їхню машину, і при розлученні зять виплатив половину вартості.
Донька прийшла з дитиною до мене, бо йти їй нема куди. Я їх впустила, вирішила дати дочці прийти до тями, тому що вона, як виявилося, розлучення не чекала, нічого не віщувало.Прожили вони в мене майже рік, і я вирішила, що треба з дочкою поговорити. Я не планую довго жити з нею та онукою, мені незручно.
До того ж у мене є своє особисте життя, яке я хочу вести так, як мені зручно, а мені зручно у власній квартирі. Запитала у доньки, коли вона думає з’їжджати, чим дуже її здивувала. Вона про це, виявляється, і не замислювалася жодного разу.
– А куди мені з дитиною йти? Тут мій дім, – заявила вона мені. Ні, люба, тут моя квартира, а ти свій варіант придбати житлом проігнорувала. Але в цьому моєї провини немає. Донька обурилася. Вона розраховувала, що все буде чудово, житимемо втрьох, на мене періодично можна буде дитину залишати. Тільки мене спитати забула, чи я не проти.
Онучка ходить у садок, донька на роботу. Після розлучення донька мала власні гроші, можна було й про іпотеку подумати. Виявилось, що ті гроші вона вже давно витратила, дитину оздоровлюватись возила. А мені тоді сказала, що колишнього чоловіка допоміг.
– У тебе підніметься рука доньку та внучку з дому вигнати? – ошелешено дивилася на мене вона. Підніметься. Я вважаю, що дала дочці достатньо: освіту, гроші, майже рік жити на моїй шиї з дитиною. А тепер дуже хочу пожити для себе.
Я розумію, що якщо зараз не спонукатиму доньку на самостійні дії, вона так і сидітиме у мене на шиї. Можливо, періодично виходитиме заміж, але це тільки збільшує ймовірність того, що в мене по квартирі бігатиме ще більше онуків.
Мені шкода доньку, хочеться їй допомогти, але вона я розумію, що так не може продовжуватись вічно. Нехай хоч чогось досягне сама, це буде їй на користь.А на моїй шиї сидіти не треба, я й так надто довго везла все на своєму собі. Мої борги закриті, дайте вже пожити для себе хоч трохи, бо потім сили вже закінчаться. Можливо мене засудять рідні та знайомі? Але я від свого не відступлюсь
