Жили ми в селі, все життя працювали, не покладаючи рук, та й своє господарство мали, але багатства не надбали. Тримали всяку худобу: і велику, і дрібну. А сім’я наша складалася з чотирьох осіб – ми з чоловіком, та синок із донечкою. Господарство своє допомагало.
Водилося в хаті й м’ясо, і молоко, і яйця, і овочі. Все це ми мали завдяки нашій нелегкій праці. Бувало, прийдеш із роботи й не про відпочинок думаєш, а берешся за роботу по господарству своєму. Так за день напрацюєшся, що до ночі ніг не відчуваєш під собою…
А потім діти дорослими стали – розлетілися в різні боки. Першим син поїхав, набридло йому в селі спину гнути. Слідом донька залишила батьківську хату. Поїхала до міста професію здобувати, а там і заміж вийшла. Доньці ми допомагали спочатку. Виручали продуктами, доки вона у декретній відпустці була, поки зять один працював.
Потім донька сказала, що не потребує більше нашої допомоги, перестали вони із зятем за продуктами приїжджати. Мабуть, стали достатньо заробляти. А ми з чоловіком худобу тримати не кинули, продовжували цим за звичкою займатися. І з’явився у нас деякий прибуток від свого господарства.
Не з’їдали ми вдвох, що вирощували, й доводилося продавати надлишки. М’ясо продавали, молоко, влітку – курячі яйця. Вийшли обидва, на той час, на пенсію, з’явився ще й постійний дохід. Почали потроху відкладати гроші, на чорний день, і зібрали чималеньку суму.
Але в останній рік усе змінилося. Тане наш із чоловіком фінансовий запас, схуднула фінансова подушка. Можливо, самі ми й винні у цьому. Ось, якось навесні, ми з чоловіком картоплю збиралися садити, приїхала дочка із сім’єю. До того, давно не приїжджали, тут приїхали. Приїхали, й почали скаржитися. Сталося у дочки на роботі скорочення, і вона під це скорочення потрапила.
Тепер безробітна, сказала, що жити важко на одну зарплату. Ми з чоловіком порадилися тоді, та й дали їм грошей. Жаль – рідна кров, хіба не даси. Подякували вони нам, дочка навіть поцілувала нас, і поїхали вони. Ми думали, хоч на день залишаться, щоб допомогти нам з посадкою картоплі, але ні – поїхали. Але ми не образилися.
Ми задоволені залишилися, що самі допомогли донечці у скрутну хвилину життя, а ми – гаразд, без допомоги обійдемося. Минуло два тижні, знову донька приїхала. Думали, порадує вона нас. Скаже, що все добре, але не потішила, сказала, що все погано: роботи нема, борг за квартиру з комуналки з’явився.
Чоловікової зарплати зовсім не вистачає. Доведеться, для покриття боргів, позику брати в банку під великі відсотки. Розповідає нам усе це, а сама плаче. Зглянулися ми над нею, бідненькою, і знову дали грошей. Вона зраділа, поцілувала нас. Батько їй сказав тоді:
– Доню, ти нам не так дякуй, не поцілунками, а краще дякуй справою. Приїжджайте за тиждень із зятем, допоможіть нам сіно для корови заготувати.
– Так, тату. Обов’язково приїдемо, обов’язково Сказала, але не виконала обіцянку – не приїхали, не допомогли. Зателефонувала дочка телефоном. Повідомила, що немає можливості допомогти нам із заготівлею сіна, що їм нема коли – справ у них багато, зайняті вони надто сильно.
Чоловік тоді дуже розсердився. Сказав, що більше грошей дочці та зятю не буде. Я чоловіка повністю підтримала. Не буде більше жодної фінансової підтримки з нашого боку. Тому, що не цінують вони нас! Приїжджають, тільки коли їм гроші потрібні, а коли на допомогу їх покличеш, одразу відмови якісь знаходять. Прикро, що вони такими стали. Ми ж їх так не виховували. Чого вони почерствіли? Що ми зробили не так?
