– Ти зла, меркантильна, безсердечна! – випалила дочка.
– Я?!
– Ти!
Ельвіра Юріївна різко підвелася і вискочила з квартири дочки, сильно грюкнувши дверима.
– Допомагаю, допомагаю, і я ще погана! – бурмотіла вона, спускаючись сходами під’їзду. Ельвіра Юріївна відчувала злість і досаду.
– Я ж говорила! Я ж попереджала! Але ж вони розумні! Ось самі й висьорбуйте тепер!
– Як тільки одружилися, їм подавай все й одразу, – розповідала Ельвіра Юріївна своїй новій подрузі та колезі, Ганні Петрівні, яка нещодавно влаштувалася до них в офіс.
– Квартиру, машину, гаджети дорогі, відпочинок на морях та океанах!
– А що поганого? – щиро здивувалася подруга. – Мої, он, навпаки, нічого не хочуть, ніяких прагнень. Аби не чіпали їх, відпрацювали від дзвінка до дзвінка, потім додому, на диван.
Ельвіра Юріївна знала, що Ганна Петрівна живе разом із дочкою та її чоловіком. І що працюють вони у якомусь науково-дослідному інституті.
– Отримують менше за мене! – обурювалася Ганна Петрівна. – А їм і більше й не треба. Дочка каже:
– Мамо, навіщо рватися? Хіба в грошах щастя? Орати, марнуючи весь свій час, сили та здоров’я, заради того, щоб потім що? Смачно поїсти? Ми й так їмо нормально.
– Дорогий одяг? Навіщо? Відпочити на морі? А чим наша річка не подобається? Подорожі? Кому вони потрібні?
– Заради пафосу, щоб фотки виставляти та хвалитися?
– Словом, не хочуть нічого, сидять на п’ятій точці рівно. Грають усі вечори у комп’ютер цей свій. А вдень на роботі, – ось і все життя. Нудьга…
– Ти не розумієш! – сказала Ельвіра Юріївна. – Я про інше! Мої прагнення мають багато, а грошей на них не вистачає. Ось і набрали кредитів! Я попереджала, я говорила, але хто мене послухав!
– Кредитів?! – перепитала Ганна Петрівна.
– Як одружилися, жили на орендованій квартирі, – терпляче почала пояснювати Ельвіра Юріївна. – Збирали на свою, але накопичення йшли туго.
– Їм же і погуляти, і відпочити, телефонів накупили дорогих, ноутбук, ще щось у будинок, побутова техніка різна, що треба і що не треба.
– Олена моя, салони краси любить, речі любить красиві. Каюсь, напевно, я розпестила… Хотіла прищепити гарний смак, та й взагалі, хіба погано привчати дітей до хорошого?
– Потрібно, щоб було до чого прагнути. А зять Антон із бідної родини, багатодітної. Зроду нічого не бачив, солодшого за моркву, нічого не їв.
– Дивлячись на мою Лєнку, гарне життя йому теж сподобалося, та й заробітки дозволяли, обидва, і дочка, і зять, фахівці потрібні, проте, треба ж по одязі простягати ніжки! А вони…
– Ну і що, накопичили на свою квартиру? – спитала Ганна Петрівна.
– Я їм сказала, беріть однокімнатну. Розплатіться, потім візьміть двокімнатну. А вони мені, мовляв, нічого цю історію затівати нескінченну, візьмемо одразу двокімнатну.
– Взяли, – та яку! Велику, простору. А перший внесок мізерний! Тому щомісячні платежі вийшли ахові. Нічого, мамо, кажуть, ми працюємо, заробимо.
– Гаразд. Справа їхня. Мовчу, не лізу. Так вони примудрилися ще два кредити взяти. Доходи добрі, зарплата біла, ось їм і дають без запитань.
– Навіщо кредити? – діловито спитала Ганна Петрівна.
– Спальню купили шикарну. А потім відпочивати поїхали до Єгипту! Моя Лєнка давно мріяла, – махнула рукою Ельвіра Юріївна.
– Витрачають більше, ніж заробляють, у боргах, як у шовках. Відпочили, приїхали, тільки-но на роботу вийшли й в цей момент Лєнка оголошує, що при надії. Мамо, каже, час настав. Хочемо дитину.
Ганна Петрівна мовчала. Сама вона давно мріяла про онуків, тільки її дочка та зять зовсім не думали про це. Вони були задоволені життям без жодних зобов’язань.
Вона ловила себе на думці, що погодилася б і сама з малюком сидіти, і навіть звільнилася б із роботи, але…
– З’явився у них син, стало ще важче, – продовжила розповідь Ельвіра Юріївна. – Вона ж сидить у декреті, працює один зять.
– Грошей не вистачає, гігантська іпотека висить. Вони до мене. Мамо, мовляв, не впораємося. До батьків зятя навіть не звертаються, знають, що їм нема з чого допомагати!
– А ти що?
– Відмовила. Говорю, що в самої мало. З чого я допоможу вам? Думати треба було головою… Але я допомагаю, звісно. Тільки не так, як їм хотілося б, – зізналася Ельвіра Юріївна.
– І як же ти допомагаєш?
– Вибірково! Все онукові! Як принесли з лікарні, допомогла купити візок. Конверт теплий подарувала, пеленальний столик. Потім теплий комбінезон малюкові на рік подарувала, стільчик для годування.
– Розвивайки різні купую, іграшки, памперси. Почали прикорм, я їм упаковки дитячого пюре замовляю, каші.
Потихеньку-помаленьку ростимо малюка. Я не хочу, щоб він страждав від того, що його батьки безмозкі. Гроші-то у мене є, деякі накопичення. Тільки їм в руки я їх не дам.
– Боїшся, що не на те витратить? – спитала Ганна Петрівна.
– Ага. А з деяких пір дочка огризатись стала. Лаються часто, – зізналася Ельвіра Юріївна. – У відкриту вона вперше на мене накричала, а до того боялася, що допомагати припиню.
– А тепер, мабуть, переконалася, що онука дуже люблю і без допомоги не залишу, і видала мені, що я меркантильна і жадібна! Не допомагаю!
– І пюрешки – це не допомога. Грошей не вистачає. Без пюрешок можна обійтися, капуста та морква в крамниці продається, зварив, перетер, – от і їжа. І без памперсів також можна.
– А я гроші витрачаю, фігню купую, а могла б допомогти по-справжньому грошима. То пуховик їй треба купувати, то зимові чоботи.
– А я говорю, продайте свої гаджети дорогі, от і гроші. Чоботи з пуховиком купіть, а краще, кілька кредитів закриєте. А вона заявила, що не настільки вони жебраки, щоб майно розпродавати. Отак і посварилися.
– Знаєш… – задумливо почала Ганна Петрівна. – Це справді не допомога. Я тридцять років тому свою Юльку манкою годувала, коли молоко в мене зникло.
– Рідку кашку варила, ні на що нам було купити суміш, і нічого, виросла он яка красуня! І овочі я сама варила, перетирала.
– І яблука на тертці терла, давала. А ти наче онуку зайве купуєш, а в них грошей немає. Може й справді краще грошима б давала?
– Щоб Лєнка пуховик собі новий купила? Чи в салон краси на фарбування сходила? Чи черговий гаджет придбала? Не голодують вони!
– Їм треба шиканути. А грошей обмаль, тільки щомісячні платежі по кредитах закрити та найнеобхідніше купити. І все. Думати треба було раніше!
Ганна Петрівна мовчала. Але залишилася при своїй думці. Вона не дуже розуміла подругу.
Минув час. Дочка Ельвіри Юріївни вийшла з декрету, доходи їхньої родини підвищилися, тільки все одно грошей не вистачало. Якось Ельвіра Юріївна прийшла на роботу заплакана і розповіла, що онук її серйозно захворів.
– Олена вчора пізно ввечері зателефонувала і сказала, що потрібні якісь дорогі ліки. І лікареві заплатити, і медсестрам. Потім реабілітація знадобиться дорога.
– Попросила допомоги. Ну я й переказала їй усе, що в мене на карті було, – щохвилини схлипуючи та витираючи сльози, розповідала вона Ганні Петрівні.
А наступного дня Ельвіра Юріївна розповідала подрузі вже інші новини:
– Це ж треба, га?! До чого дожила! Я після роботи помчала до них, хоча Лєнка казала, що приїжджати не потрібно, що син у лікарні, що до нього не пустять і таке інше. І що ти думаєш?
– Мій онучок живий здоровий, сидить на підлозі в кімнаті, збирає кубики. Ні, ти не подумай! Я шалено зраділа, що з Васильком все гаразд, прямо ноги у мене підкосилися від полегшення, але ж Лєнка!
– Вона ж обдурила мене! Гроші вициганила! Як закричить, навіщо ти приїхала, я ж казала, що не треба?
– Ну й справи… – тільки й змогла вимовити здивована Ганна Петрівна.
– От до чого докотилася… Рідну матір розвели, наче шахраї… І не побоялися про Василька таке говорити!
– Я вимагала свої гроші назад. А вона заявила, що вже пізно і що їх немає. Вони ними закрили черговий кредит.
Ганна Петрівна хитала головою і думала про те, що до цього не дійшло б, якби подруга не взялася зображати Робін Гуда зі своєю вибірковою допомогою. Дочка, звичайно, вчинила підло, але здається, вони один одного варті.
Після цих подій Ельвіра Юріївна з дочкою сильно посварилися, два місяці не розмовляли, проте за онуком вона дуже сумувала, і тому довго без нього обходитися не змогла, тож відновила спілкування.
Дочка таки обіцяла повернути матері гроші, як тільки з’явиться нагода. І навіть перепросила, пояснивши, що тотальне безгрошів’я та безнадія штовхнули її на такий вчинок.
Ельвіра Юріївна вирішила Лєну вибачити. Щоправда, на повернення своїх грошей особливо не розраховує, бо бачила, як дочка, зять і онук збираються на море…
– Наступного року й тебе візьмемо, – усміхаючись, говорила Олена матері. – Антону підвищення дали, борги потихеньку закриваємо, скоро заживемо краще!
– Не треба мене на море. Добре б на свої, а то знову в кредит, – невдоволено пробурмотіла Ельвіра Юріївна.
– Ох мамо, нічого ти не розумієш … – весело і безтурботно промовила Олена.
– Не розумію і не хочу розуміти, – заявила Ельвіра Юріївна. Вона була засмучена тим, що дочка знову живе не по кишені.
А Ганна Петрівна в той самий час отримала радісну звістку про те, що скоро стане бабусею. Жінка була на сьомому небі від щастя і вже мріяла про те, як прогулюватиметься з малюком у візку парком.
– Всьому свій час, – думала вона, задоволено усміхаючись. – Незабаром і в мене буде онук. Тільки я не хочу так «допомагати», як Ельвіра. Дам гроші, а Юля нехай сама вирішує, що їм треба купити.
Однак Юля жодних грошей від матері не бере, навідріз відмовляється. Вона вважає, що соромно у матері похилого віку останнє забирати…
А ви як вважаєте, вона слушно міркує? Що скажете про доньку Ельвіри? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
