Мені 26 років. Я одружена. Перебуваю у декреті (синові 2 роки). Я не відчуваю себе дорослою людиною, відповідальною за себе, сім’ю, дитину, тому що моя мама постійно в цьому житті присутня і, як мені здається, керує ним.
З мамою відносини завжди були дружні, близькі, довірчі. Будь-які питання завжди з нею обговорювала. Напевно тому вона зараз вважає нормою постійно щось радити і повчати. Вона весь час за все переживає, дзвонить щодня по багато разів. Намагається контролювати все, починаючи від того, чи добре я поїла, закінчуючи вибором велосипеда для онука. До заміжжя це не напружувало, але зараз дуже дратує, в тому числі мого чоловіка.
Розумію, що треба менше їй про все розповідати, але хочеться ж ділитися новинами, радощами і т.д. Мама не може відчувати грані, не бачить, що робити доречно, а що ні, а мені натякнути і тим більше сказати прямо ніяково. Це її образить, а образити рідну людину, яка стільки для мене зробила, я не хочу і не буду.
Але отримувати нескінченні повчання дуже важко: не ходити гуляти більше ніж на годину – дитина ж замерзне (а потім ще під час прогулянки буде дзвонити і перевіряти, як довго гуляємо, теплий чи ніс) і т.д. Або невдоволення: якщо ви купите той велосипед, а він мені не подобається, я все одно куплю інший і мій онук буде їздити на найкращому, а не на цій небезпечній руїні. А якщо розкажеш про якісь успіхи (дитина сіла, пішла, сказала перше слово), то у відповідь отримаєш тільки чергову порцію повчань, щоб ми краще стежили за дитиною.
Також вона весь час записує нас до лікарів, роздруковує мені якісь статті, потім починає читати лекції з прочитаного і т.д. Якщо я делікатно кажу, що в такої її занадто активної допомоги не потребую – мама ображається і каже, що нічого поганого ж не робить і бажає мені тільки добра.
Підкажіть, що робити? Як зменшити її присутність в нашому житті? І показати, що ми самі розуміємо, що за дитиною потрібно стежити, треба годувати і перевіряти чи не замерзла вона? Відчуваю, терпіння чоловіка на межі, та я й сама ось-ось зірвуся.
