Рівно 25 років тому зʼявилася моя Марійка, і з того моменту всі свої зусилля я присвячувала тільки їй. З першої секунди появи стало зрозумілим, що дівчинка явно з характером.
Якщо щось було не по її, то вона відразу ж голосно кричала доти, доки її вимога не виконувалася.
Марійка була бажаною дитиною. Як тільки дитину принесли до рідного дому – вся родина перебудувалась під новий режим. Її неможливо було залишити на одну хвилину, вона постійно вимагала до себе підвищеної уваги.
Тому доводилося розподіляти серед рідних обов’язки щодо годування, прогулянки, ігор, купання, підготовки до сну. Дівчинка росла в атмосфері кохання та ласки.
Вже у 6 років Марійка вміла читати по складах і заучувала напам’ять досить великі за обсягом вірші. До школи вона пішла більш ніж підготовленою.
Я, як мати, намагалася, щоб у дочки завжди було все найнеобхідніше. Нічого не лякало мене – не безсонні ночі, не фінансові труднощі та побутові проблеми. Головною справою в житті для мене стала Марійка.
До пологів я працювала прибиральницею у продовольчому магазині. З появою дитини три роки сиділа вдома, доки дочка не пішла до садка.
Як тільки Марійка пішла до 1 класу, мені вдалося влаштуватися прибиральницею до школи. Так я могла бути поряд із дочкою майже постійно.
Непомітно пролетіли 11 років. Марійка склала іспити, і на випускному їй вручили золоту медаль за успішне закінчення школи.
Моєї радості не було меж. Я нескінченно пишалася дочкою і мріяла про те, що вона вступить до інституту та здобуде вищу освіту.
Однак моїм мріям не судилося збутися. Марійка поїхала до великого міста. Завдяки медалі донька вступила до престижного інституту із наданням гуртожитку. Ось тільки з навчанням у неї не склалося…
Як тільки донька вирвалася на волю, так одразу й поринула у доросле життя. Кавалерам відбою не було.
Спочатку зустрічалася з хлопцем, на ім’я Сашко. І якось непомітно романтичні зустрічі перейшли у спільне проживання. Мені вона лише назвала ім’я свого обранця і більше нічого не сказала.
Дізналася я про її цивільний шлюб лише тоді, коли вже “черевце на ніс полізло”.
Приїжджала донька до батьківського будинку вкрай рідко, якщо тільки щось знадобиться. А тут раптом з’явилася наприкінці першого курсу та оголосила, що скоро зʼявиться дитинка. На наші прохання узаконити стосунки з батьком малюка відповіла категоричною відмовою.
Через місяць на світ з’явився хлопчик – вирішили назвати його Сергієм. Ми були дуже раді появі малюка, тільки на серці чомусь було тривожно.
Незадовго до нового навчального року донька нам оголосила, що поїде вчитися, щоб не брати академічну відпустку, а синочка на якийсь час залишить у нас. Ми, звичайно, погодилися, і вона поїхала.
Настали непрості часи. Крім того, що малюк вимагав до себе уваги, то треба було ще й на роботу ходити. Адже грошей на дитину Марійка не лишила.
Так тяглися дні. Спочатку Марійка дзвонила щодня, цікавилася, як там Сергійко? Ось тільки з часом дзвінки ставали дедалі рідшими, а потім і зовсім зв’язок з дочкою припинився.
Так пролетіли чотири роки. До кінця п’ятого курсу Марійка несподівано приїхала і з порога оголосила, що чекає другу дитину.
Бачачи наші напружені обличчя, донька сказала, що з Сашком вона розлучилася і зустріла нарешті своє кохання.
Звати його Ілля. Він добре забезпечений, тому вчитися їй необов’язково. Так ми довідалися, що Марійка покинула навчання.
Далі події розвивалися, як у тумані. Донька сказала, що треба терміново продати наш будинок, наказала мені звільнитися з роботи та їхати з нею до міста.
Отримані гроші від продажу будинку вона пустила на погашення іпотеки за новобудову.
Мені вона сказала, що незабаром зʼявиться ще одна дитина і місця у квартирі на всіх не вистачить.
– Так що як варіант, – запропонувала вона, – ти можеш влаштуватися на роботу і винайняти кімнатку недалеко від нас!
Що тепер робити – не знаю. Залишилася без роботи, без засобів для існування та без даху над головою.
