Два роки тому, у травні, подзвонила мені сусідка батьків:
– Твоя мати батька з дому вигнала, він у сараї живе.
Травень місяць! Надворі ще холодно вночі! І тато у неопалюваному приміщенні?
Мама телефоном почала скаржитися: пенсія маленька у батька, вона втомилася за двох працювати. Ось так!
Поки він працював і зарплату в конверті додому приносив – все було добре. А як пенсіонером став – більше не потрібен!
Мама ж сама вийшла заміж за людину, яка старша за неї майже на двадцять років: батькові зараз шістдесят вісім, мамі – сорок дев’ять, мені – двадцять сім.
Ми з чоловіком, не змовляючись, стрибнули в машину, та поїхали за татом. Забрали до себе, хворого, з температурою, у невимовному моральному стані!
Поки ми вантажили його речі, мама стрибала навколо машини, щоб ми краще її до себе в місто забрали, тоді вона, так і бути, дозволить татові жити в будинку, збудованому його руками!
Від поведінки мами я була шокована, висловила їй все, що думаю про такий її вчинок. Ми дуже посварилися і досі не спілкуємось.
На думку мами, шлях до примирення у нас один: тата – в село, маму – до себе у місто! Іншого шляху немає!
Спочатку тато соромився, намагався з кімнати зайвий раз не виходити. А потім освоївся і відтанув, допомагати став: онучку з садка забере, кашу на вечерю зварить, десь, щось підремонтує.
А як Микола Володимирович до нас переїхав, тато зовсім розквіт. У вихідні вони грають у шахи та доміно, у перервах між партіями, балують внучку з подвоєною силою.
Батько чоловіка потрапив до нас минулого літа. У них із дружиною, навпаки, був ранній шлюб: одружилися у вісімнадцять років, у дев’ятнадцять батьками стали, мій чоловік з’явився на світ божий.
Миколі Володимировичу п’ятдесят із хвостиком, він працює, іноді вечорами, ще й в таксі підробляє. Каже, що хоче робити нормальний внесок у бюджет нашої дружної сім’ї, хоча з нього ніхто нічого не просить.
Свекор теж розлучився. Його дружина зустріла іншого, на десять років молодше. Квартиру він розмінювати не став, спочатку по товаришах гостював, потім житло винаймав.
А ми з чоловіком подумали, й вирішили – де один дідусь, там і другий. І запросили його жити до нас.
Так і живемо: я, чоловік, донька та два дідусі! Побут у нас налагоджений і тримається не лише на моїх плечах. Чоловіки мені посуд помиють, і супчик зварять, і у квартирі порядок наводять.
А як поважно донька на прогулянках крокує, тримаючи дідусів за руки? Любо-дорого подивитися!
Ми не сваримося і нічого не ділимо, якось саме собою все організувалося: з пенсії тата ми розраховуємося за комуналку, з моєї зарплати купуємо продукти та побутову хімію, свекор купує рибу, і платить за садок.
Зарплата чоловіка йде на оплату зв’язку, інтернету, відпочинку, та смаколиків для всієї родини. У наших дідусів ще й гроші кишенькові залишаються, до них у кишені ніхто не лізе.
У нас із чоловіком багато часу, щоб побути вдвох, бо вони завжди раді нас кудись випхнути. Відпочиваємо не лише ми. Дідусі ходять на концерти та виставки, їздять разом на рибалку.
Один мінус – реакція бабусь! Думку мами я озвучила вище, але свекруха теж вважає, що її колишній чоловік повинен борсатися сам.
До нас у гості вона не ходить, з онукою воліє бачитися на нейтральній території, не забуваючи показувати своє невдоволення.
Тітка у чоловіка нещодавно висловилася, щось на кшталт: «А чого б і не пустити до себе старих людей? За квартиру платять, за садок платять, дитиною займаються, поки молодь вештається!»
Ні, зовсім не так! Ми не наполягали, навіть відмовлялися від їхньої грошової допомоги, але, вони самі наполягли.
Ось, наприклад, вся моя зарплата йде на продукти та побутову хімію: ми беремо по декілька домашніх курей, та кролів, кілограм тридцять м’яса на місяць, печінку, овочі мішками.
Довелося купити другий холодильник із великою морозильною камерою. Цілий вихідний ми всі робимо заготівлі.
Крутимо м’ясо на фарш, фаршируємо перці та робимо голубці, ліпимо пельмені та вареники, заморожуємо зрази та котлети, натираємо буряк та моркву і теж у морозилку, обробляємо порційно курей та кролів…
Завдяки тому, що нас багато, я затарююсь на гуртових базах. Майже вся моя зарплата – чотирнадцять тисяч, залишається там.
У будні вдень, вдома лише мій тато, решта – на роботі, донька у садочку. Тож їжі вистачає на місяць.
Подруга мені тут порадила винайняти їм квартиру і жити спокійно своєю родиною. Навіщо? Ми й так спокійно живемо!
У нас дружна сім’я, в якій всі один одного поважають, а радості та прикрості – ділять, не замислюючись.
Я рада, що тата живуть із нами. Боюся, з мамами це б не прокотило: першого ж тижня вся родина посварилася б у пух і порох. А чоловіки, вони зовсім інші, з ними простіше. І у побуті, і в житті.
Досить дивно натикатися на співчуття людей, які дізнаються, що з нами живе і мій тато, і свекор! У нас все гаразд, просто чудово!
А донька яка щаслива! Їй на ніч читають казки тричі: мама, потім один дід, а потім і другий. До всіх підмазується, маленька хитрюга!
Якщо чесно, з дідами доньці стало ще краще, ніж раніше. Якось затишніше, чи що. Додому приходиш з роботи – а там тато з усмішкою і гарячим чайником!
Пізніше свекор з роботи приїжджає, то по квіточці нам із донькою, то мармеладки, то ще якусь приємність привезе.
І атмосфера така добра стала, що вдень на роботі ловлю себе на думці: скоріше б додому!
Нам добре, а це найголовніше! Ось така у нас сім’я – я, чоловік, донька, та два дідусі! Що скажете з цього приводу?
