Олена прокинулася від звуку холодильника, що зачиняється.
Не від будильника, не через Сергія – через холодильник. Дверцята грюкнули так, як ляскає тільки той, хто не намагається бути тихим.
Потім почувся брязкіт каструлі, шум води та чийсь голос – тихий, але виразний, начебто людина розмовляла сама з собою.
Олена розплющила очі. Годинник показував десяту ранку. Поруч спав Сергій з легкою усмішкою на обличчі.
Вони одружилися вчора. Олена натягла халат і вийшла в коридор.
У передпокої стояли чужі чоботи – бордові, на низьких підборах, акуратно поставлені носами до стіни. На гачку висіла чужа куртка.
На кухні була Галина Миколаївна, її новоспечена свекруха і викладала з великої сумки продукти: упаковку гречки, пакет молока, банку домашнього варення, загорнуту у фольгу запечену курку, пучок кропу.
Вона обернулася на звук кроків зовсім спокійно, як людина, яку зненацька застати неможливо в принципі.
– О, прокинулася, Олено! Доброго ранку. Я тихенько, спіть, я не заважаю. У вас же в холодильнику шаром покоти, дай, думаю, привезу чогось нормального. Сергій гречку любить з молоком, я зварю.
Олена стояла у дверях кухні та дивилася на цю картину.
– Галино Миколаївно, – сказала вона нарешті. – Ви як увійшли?
– Ключем відчинила, – просто відповіла свекруха. – Сергій дав, ще коли ви квартиру винайняли. Про всяк випадок.
– Він мені не сказав.
– Ну, мабуть, забув, – Галина Миколаївна вже ставила каструлю на вогонь. – Ти сідай, я зараз все зроблю. Піду ще подивлюся, чи немає у вашій спальні брудного посуду.
Олена мовчки дійшла до столу та сіла.
За сніданком було троє: Олена, Сергій та його мати. Сергій їв гречку і виглядав цілком щасливою людиною – ніби так і має бути, ніби це природний ранок в перший день сімейного життя.
– Галино Миколаївно, я зазвичай по-іншому варю, – сказала Олена, дивлячись у тарілку.
– Як по-іншому?
– Без молока. Просто на воді, з маслом.
– Ну, це не каша тоді, – добродушно сказала свекруха. – Сергій усе життя з молоком їсть. справді, Сергію?
– Ага, – погодився Сергій.
Олена підвела очі на чоловіка. Він нічого не вловив — просто їв і кивав.
Після сніданку Галина Миколаївна вимила посуд, витерла плиту, переставила щось на полиці та поїхала. Сказала, що ще завтра загляне, привезе борщ.
Двері зачинилися. Олена сиділа на кухні та дивилася на переставлені кухлі.
– Сергію, – покликала вона.
– М?
– Ти дав мамі ключ від нашої квартири й не сказав мені.
Він увійшов у кухню з телефоном у руці.
– Ну, дав, про всяк випадок. Мало що.
– На який випадок?
– Ну, якщо щось трапиться.
– Що саме?
Сергій знизав плечима з виглядом людини, якій питання видається надуманим.
– Олено, ну це ж мама. Не чужа людина.
Наступного ранку історія повторилася.
Без дзвінка, о 9:45, знову відчинивши двері своїм ключем. Цього разу Галина Миколаївна привезла борщ у трилітровій каструлі та пиріжки з картоплею.
Олена якраз була в душі. Коли вийшла – свекруха вже господарювала на кухні й паралельно щось говорила Сергію про те, що рушники треба вішати інакше, бо «вони не сохнуть нормально».
Олена зупинилася посеред коридору. Це був другий день їхнього сімейного життя. Щось усередині спокійно та ясно клацнуло.
Олена пройшла на кухню, привіталася, налила собі чай та сіла. Дочекалася, поки Сергій вийде в кімнату.
Галина Миколаївна тим часом розкладала пиріжки на тарілці.
– Галино Миколаївно, – сказала Олена рівним голосом. – Можна я вам скажу дещо? Без образ.
Свекруха обернулася з тарілкою в руках. Щось в інтонації невістки змусило її завмерти.
– Скажи.
– Нам треба домовитись про кілька речей. Не тому, що ви зробили щось жахливе, а просто, щоб нам усім було зручно.
– Ну, кажи.
Олена говорила повільно, без злості, дивилася прямо:
– Перше, – ключ від квартири ми заберемо назад. Не назавжди, але поки ми тільки починаємо жити разом, нам важливо, щоб будинок був лише наш. Якщо щось трапиться і знадобиться ваша допомога, ми самі зателефонуємо.
Галина Миколаївна поставила тарілку.
– Друге, – приїжджайте до нас, будь ласка, ми раді. Але за попереднім дзвінком і якщо ми домовилися. Не тому, що ви нам заважаєте, а тому, що нам потрібно розуміти, коли чекати гостей.
– Я не гість у будинку свого сина, – сказала свекруха. Тихо, але виразно.
– Це наш спільний будинок із Сергієм, – відповіла Олена так само тихо. – І я прошу вас ставитись до цього саме так.
Пауза.
– І третє, – в нашу спальню, будь ласка, не заходьте. Ні за кухлем, ні за чимось іншим. Просто не заходьте.
Галина Миколаївна подивилася на неї скоса. Потім вийшла з кухні, мовчки взулася та взяла свою сумку.
– Ясно, – коротко сказала вона. – Я зрозуміла. Я тут не потрібна – йду.
Вона пішла, залишивши борщ та пиріжки на столі. Сергій вийшов із кімнати за п’ять хвилин — він чув, звичайно, все чи майже все.
– Ти навіщо так із нею?
– Як так?
– Ну… образила.
– Сергію, – Олена повернулася до нього. – Я нічим не образила твою маму. Я не кричала, не грубила. Я сказала, що хочу, щоб у нашу квартиру дзвонили перед приходом. Це нормальне прохання.
– Вона ж не чужа нам!
– Я знаю. Саме тому я чемно пояснюю, а не влаштовую скандал чи просто змінюю замки на дверях.
Він помовчав.
– Вона образилася.
– Напевно. Але це минеться. А от якщо я промовчу зараз – це не пройде. Це буде так щодня!
Сергій сів на табуретку. Довго дивився на підлогу.
– Ти хочеш, щоб я поговорив із нею?
– Я хочу, щоб ти сам вирішив, чи правильно я сказала. Не заради мене, просто чесно.
Він не відповів. Підвівся, взяв пиріжок і пішов у кімнату.
Два дні Галина Миколаївна не дзвонила. На третій день Сергій сам набрав її номер. Олена не чула розмови – він говорив напівголосно, довго, хвилин двадцять. Потім вийшов на кухню, налив собі води.
– Я поговорив із мамою, – сказав він.
– Я чула.
– Вона вважає, що ти її не злюбила з самого початку.
– Це не так.
– Я знаю. Я сказав це їй. – Він помовчав. – Я сказав, що ти мала рацію. Що ключ треба було віддати, що приїжджати без дзвінка – не можна.
Олена подивилася на нього.
– Вона сказала «гаразд»?
– Вона сказала “ви самі так вирішили – вам і жити”. Але це в неї означає «гаразд».
Олена кивнула. Нічого більше говорити не стала.
Галина Миколаївна зателефонувала за тиждень. Голос був рівний, майже звичайний – лише трохи офіційніший, ніж раніше.
– Олено, ви в неділю зайняті? Я хотіла покликати вас на обід. Якщо не проти.
– Не проти, – сказала Олена. – О котрій?
– Ну, на другу. Я борщ свіжий зварю.
– Добре. Приїдемо.
Олена поклала слухавку. Сергій стояв поруч і дивився на неї з якимось новим виразом – не зовсім зрозумілим. Не з захопленням, не зі здивуванням. З чимось середнім.
– Ти знала, що так буде?
– Ні, – чесно відповіла Олена. – Я просто знала, що якщо не сказати одразу – потім буде важче.
Він помовчав.
– Мабуть, ти мала рацію.
Олена нічого не відповіла. Просто взяла телефон і пішла до кімнати.
Ключ від квартири молодих Галина Миколаївна повернула тієї ж неділі. Просто поклала на стіл перед невісткою, нічого не сказавши.
Олена прибрала його в сумочку. Теж мовчки. Деякі речі не вимагають слів.
Ідеальних відносин зі свекрухою в результаті все одно не вийшло. Галина Миколаївна іноді дзвонила надто пізно, іноді давала поради, про які її не просили, іноді говорила Сергію те, що варто було б говорити Олені, або не говорити взагалі.
Але вона ніколи більше не приходила без дзвінка.
І для Олени цього вже було достатньо. Не щастя, але мир. І цей тендітний мир, як виявилось, теж треба будувати. Таке воно життя…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
