Мабуть, міські мене не зрозуміють, але щоб ви знали, у нас, сільських, теж є свої проблеми з батьками. Діти, які мешкають у селі, добре знають, що таке фізична праця.
Ми змалку в курсі, як подоїти корову; бачили, як мама забиває курей біля сараю; носили воду з колодязя, тільки дорога від якого займає більше години. А ще в моєму дитинстві була одна велика мрія: велика упаковка різнокольорових жуйок, як із реклами по телевізору.
Але діти виростають і проблем стає більше. Відсвяткувавши своє двадцятиріччя, я вирішила піти окремо жити. Мене дістало сільське життя, крім того, всі подруги радили їхати до міста.
Так я й зробила. Мама з татом дали мені трохи грошей, допомогли зібрати речі у сумку та благословили. Сказавши наостанок, що завжди чекатимуть на моє повернення.
Не хвилюйтеся, до переїзду я жила у гарному великому будинку, який збудували мій дід із батьком. Ми не вважали себе багатою сім’єю, але й не жили у злиднях теж. Міцні “середняки”.
Але ж це не привід сидіти на одному місці все життя?! У будь-якому випадку, з того моменту вже минуло чотири роки і моє ставлення до батьків за цей час досить погіршилося. Спробую донести вам чому.
Так от, приїхавши в місто і склавши батьківські гроші зі своїми, заробленими в селі, у мене вийшла сума, якої вистачило б на 3 місяці оренди квартири, в якій я вирішила оселитися. Однокімнатна панель біля вокзалу. Нічого чудового. Я відразу ж почала шукати роботу і незабаром влаштувалася офіціанткою в одне невелике кафе.
Справа пішла не відразу, адже мені потрібно було починати все з нуля: вивчати позиції страв та напоїв, їхні ціни, внутрішні правила закладу. Бути завжди привітною та готовою з усмішкою на обличчі вислухати будь-якого клієнта, навіть у неадекватному, від усього випитого раніше, стані. Але я була молода і дуже хотіла зачепитися. Тож робота йшла.
Через півроку я почала зустрічатися з хлопцем і переїхала до нього. Роман тривав недовго і через півроку я знову опинилася у своїй орендованій квартирі, оплату якої орендодавці примудрилися підняти за час моєї відсутності. Привіт, доросле життя.
Весь цей час я підтримувала зв’язок із батьками. Розповідала їм про свої новини, успіхи та невдачі. Часто натякала на те, що єдине, чого мені не вистачає, — це власна квартира. Хоча б невеличка, без ремонту. Але своя, щоб не платити обридлу оренду, яка забирає у мене всі вільні гроші.
Але батьки завзято вдавали, що не розуміли. Я була певна, що гроші в них були. Але вони вперто пропонували мені переїхати додому. Де було свіже повітря, багато родичів, знайомих. А ще відсутність перспектив, інфраструктури та нормальних доріг. Не те, щоб я вміла водити. Але ось не подобається мені виходити в новому взутті на вулицю і зношувати його через 2 дні.
І все ж таки найглибшу образу, прямо в серці, завдали мені кохані мама з татом після отримання спадщини від якоїсь напівзабутої родички. Троюрідна, або далі, бабуся пішла у засвіти на 93 році життя. В Канаді. І залишила по собі 19 тисяч доларів. Не канадських, а американських. Але жодних родичів на батьківщині у неї не залишилося, тож їхні пристави вийшли на нашу родину. Ось так новина, так?
Я дізналася про все це тільки за місяць. Батьки зателефонували і коротко описали ситуацію. Прямо наступного дня я поїхала до себе, до рідного села, щоб благати маму з татом віддати мені ці гроші для придбання свого кута в сусідніх бетонних джунглях. Тому що платіжки за квартиру на той час натурально почали викликати у мене нервовий тик.
Але натомість я побачила викопаний котлован недалеко від нашого будинку. Виявилося, що батьки зрозуміли мої прохання по-своєму. Вони вирішили, що я просто не хочу жити з ними в одному будинку. Що ж, хай.
Тепер, на їхню думку, мені нічого не заважатиме жити окремо, за метрів 50 від нашого сімейного будинку. Ну і що, що у селі, а не у місті. Натомість мама з татом поряд, а ще газ обіцяли скоро провести.
Я кілька днів відходила від побаченого. Мабуть, то був якийсь нервовий зрив. Мене нудило і боліла голова. Але сил, щоби закричати, не було. Я відлежалася у своїй орендованій квартирі і зареклася більше щось просити у батьків.
Приїжджати у гості раз на півроку, це так. Може, відсвяткувати День народження — будь ласка. Але жодних більше прохань ні з мого, ні з їхнього боку.
Дорослі пташенята повинні відлітати з рідного гнізда. Так улаштована природа і я нарешті це зрозуміла.
