– Дожили! Рідну матір називають утриманкою і кидають напризволяще! А я ж вам життя дала, виростила, виняньчила!
– Мам, я, звичайно, все розумію, але не на стільки ж?! – хрипко сказала Марина, тільки-но прокашлявшись після озвученої матір’ю суми.
– А як ви хотіли? Життя нині дорога річ. А ви вже дорослі, самостійні. Настав час і про матір подбати! – Напирала Галина.
– Тебе послухати, так подбати – це зняти з себе останні штани та віддати тобі! Мамо, ти взагалі в курсі, що я в садку працюю? – не витримала Марина.
– У мене зарплата менша за твій «рахунок» за материнство! У нас з братом іпотека, діти… Та й потім, хіба ми тобі не допомагаємо? Ми ж і так приїжджаємо, продукти привозимо, ліки…
– Це дрібниці, – перервала Галина. – Я не про це. Я тридцять років свого життя присвятила вам! Відмовилася від роботи, кар’єри, всього. Тепер хочу пожити гідно.
Марина обурено скинула брови й подивилася на брата. Той сидів із кам’яним обличчям і тарабанив пальцями по столу.
Пару хвилин тому Галина заявила, що раз більше батька немає і забезпечувати її нікому, тепер цю ношу повинні взяти на себе діти.
З Марини вона зажадала десять тисяч на місяць, а з Ігоря, сина, усі п’ятнадцять. Мовляв, він же чоловік, повинен більше вкладатися, «це природно».
Проблема в тому, що жили вони всі в невеликому місті, і сума, яку запитала мама, була непіднімною. Особливо з огляду на обставини.
– Не сварімося, – сказав Ігор і втомлено зітхнув. – Нам усім треба добре подумати.
Марина роздратовано пирхнула, але в результаті все ж таки кивнула. Більше заради миру та спокою, ніж із солідарності. Їй-то думати не було над чим. Вона згадала, як усе було у дитинстві.
Їхня сім’я була влаштована за принципом «тато працює, мама гарна». Галина жодного дня у своєму житті не пропрацювала.
Вона вискочила заміж у вісімнадцять років, а вже через два роки няньчилась з первістком. Потім з’явилася і Марина, й мати міцно осіла вдома.
Все життя Галина говорила, що вона господарює, але господарство це було дуже скромним. Жодних качок, гусей та свиней. Ні, просто плита та холодильник.
Якихось кулінарних шедеврів ні Марина, ні Ігор не бачили. Якщо варився суп, то одразу велика каструля, щонайменше на три дні.
Якщо мати смажила котлети, то із запасом, щоб потім лише розігрівати. Навіть гречку Галина варила наперед. Нерідко продукти пропадали, і винними у цьому чомусь були діти.
– Теж мені, паничі. Бач, кашу вони не хочуть! – Нарікала мати. – Я їм наготувала, а тепер доводиться викидати.
Втім, це бурчання і Марина, і Ігор у якийсь момент почали сприймати, як тло.
Домашні обов’язки було суворо розподілено. Марина мила посуд і стежила за чистотою у ванній кімнаті, Ігор пилососив, та виносив сміття.
Мати стверджувала, що це все заради привчання до порядку, але дочці вже тоді здавалося, що Галині просто ліньки займатися цим самій.
Генеральне прибирання мама влаштовувала раз на тиждень, у неділю. Причому прибиралися всі, крім неї: Галина воліла командувати.
Мати водила Марину до школи лише до другого класу, далі її забирав Ігор. Він же допомагав їй з будинком, якщо потрібно.
– Я школу вже закінчила, розбирайтеся самі, – казала Галина, якщо діти намагалися спитати про щось.
Батько, Олексій, був повною протилежністю матері: м’який, терплячий, безвідмовний. Він ніколи не підвищував голосу, навіть якщо Галина починала скандал. Він повністю тяг сім’ю на собі й не бачив у цьому нічого дивного. Адже раніше так і жили.
Тільки Олексій не враховував, що стара модель сім’ї безбожно застаріла. Галина теж не хотіла це визнавати.
Якщо траплялися накладки у вигляді скорочення чи затримки зарплати, давати цьому раду доводилося батькові, – самому!
Він підшукував “шабашки”, фарбував огорожі, збирав меблі. Все заради того, щоб принести копійчину в будинок. Розпоряджалася грошима мати, при цьому не завжди раціонально. Звички відкладати у неї не було.
Загалом не можна сказати, що Галина відмовилася від кар’єри через дітей. Вона не дуже й хотіла працювати, тож жодної жертви в цьому не було.
Галина так би й далі жила, але Олексія раптово не стало. Йому не було й шістдесяти. Серцевий напад. Мати навіть не встигла викликати швидку.
Для сім’ї це стало ударом. Ніхто не був готовий. Більшість обов’язків взяв Ігор: він домовлявся з ритуальними службами, розв’язував питання з транспортом, вибирав вінки та труну.
Марина допомагала чим могла, але в неї на руках були двоє маленьких дітей і чоловік з діабетом. Здебільшого вона заспокоювала матір.
Мати ж повністю загрузла в скорботі. Воно й не дивно. Прожити з людиною все життя і раптом опинитися на самоті.
Марина думала, що Галина щиро засмучена, доки не почула на поминках:
– Ну, все. Тепер годувати мене доведеться діткам…
Дочка ще на той момент зрозуміла, що справа пахне смаженим, проте водночас справді відчувала себе зобов’язаною.
Вона почала допомагати по можливості: привозила продукти, які їм передавали свекри, підкидала то тисячу, то дві. Більше просто не могла.
А за кілька тижнів мати раптом заявила, що це все дрібниці, і їй потрібно двадцять п’ять тисяч на місяць. Це при тому, що їй шістдесят два роки.
Того дня вони розійшлися мовчки, але Галина всім своїм виглядом випромінювала впевненість у тому, що вона має рацію.
Вона невдоволено кривила губи, дивилася на дітей так, ніби це вони прийшли до неї просити, і вкотре нагадала їм, що «все життя на них поклала».
Минуло два дні. Ігор зателефонував пізно ввечері. Голос у нього був зморений, ніби він щойно тягав мішки на собі.
– Марино, нам все-таки треба поговорити про це. У мене син, іпотека, кредит за машину… У мене просто нема таких грошей, – сказав він, зітхнувши.
– У мене те саме. Ще й зарплата всього дванадцять, – нервово хмикнула Марина. – Навіть, якщо я віддам їй все, що вона вимагає, як самим жити.
– Сашко працює, але ти ж сам знаєш, у нього дієта, йому потрібні інсулін та ліки. Не можу ж я його на вівсянку і воду посадити.
– Я розумію. Але й лаятись з нею теж безглуздо. У мене є ідея. Спробуймо разом.
Через годину вони зателефонували матері по гучному зв’язку.
– Мамо, приїзди жити до нас, – запропонував Ігор матері. – Свою квартиру здаватимеш, всі гроші – тобі. А ми також будемо повністю забезпечувати тебе. Аріна не проти. Головне – з дитиною нам допоможи. І тобі добре, і нам.
– Я вам безплатна няня, чи що? Я своїх уже виховала. Хочу пожити для себе.
Марина обімліла. Їй би хтось запропонував такі умови…
– Гаразд, мамо, тоді можна по-іншому, – невпевнено почала вона. – Розмінюй трикімнатну на однокімнатну з доплатою.
– Залишок поклади на рахунок, тобі будуть відсотки. А ми посильно допомагатимемо. Ну, по дві – три тисячі на місяць з кожного, тут як зможемо.
Для їхнього міста за наявності власного житла це було непогано. Ну, може, доведеться затягнути пасок й навіть подумати над підробітком, але загалом допомога суттєва.
Але й цей варіант Галину не влаштував.
– Не збираюся я нікуди переїжджати! І в злиднях я жити не хочу. Чому я маю вимолювати у вас копійки, коли я все вам дала?
– Тоді здай зайві кімнати. От і буде тобі заробіток, – сказала донька, ледве стримуючи роздратування.
– На старості років перетворити свій будинок на комуналку? Дякую!
– Ну, тоді мені запропонувати більше нічого, — холодно сказала дочка.
На кілька секунд повисла тиша.
– Ну, якщо не допомагатимете – подам на аліменти, – поспішно випалила Галина.
У цей момент у розмову втрутилася дружина Ігоря.
– Вибачте, Галино Іванівно, а на яких підставах? Інвалідності у вас нема, пенсію ви не заробили. По закону, – ви здорова, молода жінка, – заперечила вона.
– Невдячні! – спалахнула мати. – Треба було в дитбудинок вас віддати й жити для себе!
Вона кинула слухавку. Зв’язок обірвався.
З того моменту минув місяць. Ігор та Марина прийшли до думки, що, якою б Галина не була, це все ж таки мати. Вони не могли просто взяти, та забути про неї.
Ігор посильно підкидав матері гроші. Та бурчала і казала, що це так, подачки, але брала. Марина привозила продукти: картоплю, курку, помідори. Здебільшого те, що передавали свекри з села, але дещо докуповувала й сама.
В один із таких візитів її перехопила літня сусідка біля під’їзду. Та завжди була в кожній бочці затичкою.
– Ой, Марино, і як вам не соромно! Мати тепер одна, а ви її з Ігорком покинули. Вона тепер під’їзд миє, щоб хоч якось протягнути!
Марина спочатку хотіла пройти повз, але потім все ж таки вирішила відповісти.
– Якби ми її покинули, я б сюди не приїжджала! Це її вибір нічого не робити й вимагати зірки з неба! Ми готові допомагати, але у нас також є своє життя.
Сусідка ще щось пробурчала про «склянку води в старості», але Марина проігнорувала її. Вона підійнялася на четвертий поверх. Галина відчинила двері з кислим виглядом та взяла пакет.
– Дякую, – видавила вона з себе.
– Будь ласка.
Дочка не стала затримуватись, та ніхто й не пропонував. Вона спустилася і пішла до зупинки. Марина робила це здебільшого заради себе, бо хотіла, щоб її совість була чистою.
В іншому ж… Так, вона виросла. Але тепер вона відповідає насамперед за своїх дітей, а не за забаганки дорослої жінки.
Що ви скажете про забаганки матері? Чи слушну пораду їй дали діти? Як би ви вчинили в цій ситуації? Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.
