У будинку свекрухи я завжди почувала себе чужою. За столом Зоя Аркадіївна розсаджувала гостей виключно з якогось одного їй відомого рангу.
Дочка Сніжана з чоловіком ближче, одна племінниця праворуч, друга ліворуч, а я – у найдальший кут. Не навмисне. Просто… так виходило.
Ображатись мені не належало. Мати моя швачка, батько – слюсар, сама я – на приладовому заводі.
А в них суцільно інтелігенція: Зоя Аркадіївна – колишній завуч гімназії, свекор – іменитий інженер, Сніжана, балерина, що не відбулася, одружена з начальником управління.
Ось так. Ми ніколи не посварилися по-справжньому. Сваритись можна з рівним, а я для Зої Аркадіївни була величиною, яку простіше не помічати. Вона мене й не помічала.
Днями очікувалося свято з нагоди її ювілею. Про що чоловік, Федір, мені й сказав.
Організацію урочистостей Сніжана взяла на себе. Очікувалося велике гуляння в будинку у свекрухи, – ресторани та принципово не визнавала.
Напередодні я приїхала до свекрухи, щоб допомогти з підготовкою до свята. І привезла з собою дві великі сумки з заготовленими заздалегідь салатами та з пиріжками. Подумала, що зайвим не буде.
Зоя Аркадіївна зазирнула в мої сумки і скривилася.
– Це що? – кивнула вона на мої контейнери із салатами.
– Салати, – відповіла я.
– І навіщо? – скривилася свекруха. – До мене завтра вранці приїде професійний кухар зі своїми продуктами та все приготує. Не треба нам цієї твоєї самодіяльності.
– Добре, поставлю в холодильник, – знизала я плечима.
– Ну постав, – милостиво дозволила свекруха.
Я поставила привезене в холодильник і раптом почула, як Сніжана шипить у слухавку:
– Як це? Та що ж таке? А в нас… – потім пауза. – Ну вона хоч не сильно постраждала?
Знову пауза.
– Та гаразд. Викрутимося якось.
Я не зрозуміла, що до чого, а уточнювати не стала. Хоча, в принципі, Сніжана і не стала б зі мною розмовляти. Бо рівень не той.
Я попрощалася з усіма та поїхала додому.
Пізніше чоловік повідомив мені, що кухар, на якого свекруха покладала всі надії, потрапила до дорожню пригоду.
– Ой… – сказала я.
– Ой… – зітхнув чоловік.
– А твоя мама в курсі?
– Ні поки що.
Тут мені згадалося шипіння Сніжани у слухавку: «Як це? Та що ж таке? Ну вона хоч не сильно постраждала?..»
Пазл склався, все зійшлося.
– А коли ви думаєте їй повідомити? – поцікавилася я.
– Ну, не знаю… Ніколи, мабуть, – зніяковіло озвався Федір.
– А… як же тоді… Хто годуватиме гостей?
Чоловік глянув на мене.
– У тому й вся проблема, – невесело посміхнувся він, – що нікому це робити. Сніжана в шоці, звісно… Не знаємо ось, як викручуватись будемо.
Я знизала плечима. Зрештою, мені що? За організацію урочистостей відповідаю не я, значить, і шишки всі дістануться не мені. Весь вечір Федір комусь дзвонив. Потім йому самому дзвонили. І з кожним дзвінком мій чоловік усе більше хмурився.
– Може, замовити доставку? – Запропонувала я.
– Мама не їсть із доставки, для неї це образа, – буркнув він.
– Ну так. Не той рівень, – озвалася я.
Чоловік зиркнув на мене, але я намагалася зробити зовсім безневинне обличчя. Я здогадувалася, що буде завтра – справжнісінький кінець світу. І хоча людина я не зловтішна, бачити обличчя всіх, хто звик до «рівня», мені дуже хотілося.
Що ж, моє бажання здійснилося.
Коли ми з Федором прибули до свекрухи, один із родичів пошепки повідомив нам, що у нас форс-мажор. Кухар у лікарні, готувати нікому, стіл не накритий, гостей, які прийдуть на свято через кілька годин, годувати нічим. Винуватиця урочистості сиділа в кріслі, і я її, чесно кажучи, не впізнавала.
Обличчя бліде, руки тремтять, наче сталося щось мегатрагічне, як мінімум чорнобильського рівня. Втім, в очах Зої Аркадіївни, мабуть, ювілейний форс-мажор десь на тому ж рівні й був.
На Сніжані обличчя не було. Зрозуміло, що не вона була винна, але Зоя Аркадіївна невдоволено на неї поглядала.
– Ось завжди так у тебе, – забурчала вона нарешті, – не маєш запасного варіанту, от і сідаєш у калюжу.
Сніжана підвела на неї очі, але промовчала.
І правильно, бо сперечатися із Зоєю Аркадіївною було собі дорожче. Одна із племінниць запропонувала замовити їжу з доставкою.
На неї відразу зашикали. Ми з чоловіком переглянулися, Федір зі значенням підійняв брови – бачиш, мовляв, я ж казав.
Хтось заїкнувся про шашлик, але його взяли в облогу, шашлик, тим більше на велику кількість людей, теж потрібно замовляти заздалегідь.
Друга племінниця іменинниці гортала телефон. Ніхто не знав, що робити. Якоїсь миті Зоя Аркадіївна подивилася на чоловіка і невдоволено вимовила:
– А ти, Федю. Чого мовчиш увесь вечір? Скажи щось.
– Е, – сказав чоловік, – е-е-е…
Мати махнула на нього рукою: зрозуміло, мовляв, з тобою все.
– Ось… – пробурчала вона після паузи. – Одружився з простушкою на мою голову. А одружився б з нормальною дівчинкою, з нашого кола, у неї знайшлися б знайомства, зв’язки. Одним дзвінком би все вирішила. А невістка наша… із простих… Ну, що вона може?
Федір промовчав. І тут я, хоч мене ніхто і не питав, наважилася заговорити.
– Я вам недавно привозила продукти. Пам’ятаєте?
– Це які? – зневажливо озвалася свекруха. – Це твої соління-варення?
– Так.
– І що? Пропонуєш гостям це подати?
– Ну, іншого варіанту я не бачу, – знизала плечима я.
Свекруха відвернулася. І тут заговорила Сніжана:
– І справді … Вона ж щось привозила вчора …
– Так? – пожвавішав хтось із родичів-чоловіків. – То це ж вихід!
– Так, справді, – лунало то тут, то там. – Це вихід… Тітко Зою, ваше слово.
– Та робіть що хочете. Мені треба, щоб люди голодними не залишилися, – буркнула свекруха і насупилась.
Ми зі Сніжаною та з племінницями пішли на кухню свекрухи та дістали з холодильника мої салати та пиріжки.
– Ну… не густо, звичайно, – промовила Сніжана, – але хоч щось.
Незабаром у вітальні стояв накритий стіл. Пиріжки з лівером, з капустою, з яблуком, салати, нарізка… І справді не густо. Але й не порожньо.
Потроху почали підтягуватися гості. Багато хто прийшов не з порожніми руками, а також принесли своє, домашнє. Ювілей, як-не-як. Вісімдесят років людині.
Сіли, потягнулися до їжі. Хтось похвалив пиріжки, хтось попросив добавки. Зоя Аркадіївна мовчала. Одна з племінниць, та, що сиділа праворуч від неї, прихильно кивнула мені:
– Слухайте, а Томка молодець!
– Угу, – озвалася племінниця, що сиділа по ліву руку, – врятувала, чого вже там.
– А смачно як! – промимрив хтось із дядьків. – Ось що простушка, то простушка… А готує смачно.
– Амінь, – підтакували йому з іншого кінця столу.
А потім заговорила Зоя Аркадіївна. Втім, «заговорила» – це сильно сказано. Вона вимовила лише два слова:
– Дякую, Томо.
Два слова, зате яких!
З цього часу нічого особливо не змінилося. Я, як і раніше, була простушкою не з «їхнього» кола. Але за столом мене тепер садили ближче до свекрухи, а родички постійно телефонували мені і цікавилися то одним, то іншим рецептом.
Як кажуть, – дрібниця, а приємно…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
