Дружина їхала в автобусі й не вижила в дорожній пригоді. Їхнього малюка теж не врятували. У порожній квартирі чекав на нього тільки Джек, – п’ятимісячна смішна вівчарка, – все, що залишилося від колишнього щастя

Джека подарувала йому дружина за три місяці до загибелі. Вони хотіли вівчарку. Вона навіть спеціальні курси закінчила, щоб завести цього цуценя.

Казала:

– Він стане вірним другом нашому малюкові.

А потім просто їхала  в автобусі й не вижила в дорожній пригоді. Їхнього малюка теж не врятували. У порожній квартирі чекав на нього тільки Джек, – п’ятимісячна смішна вівчарка, – все, що залишилося від колишнього щастя.

Через місяць після похорону Джек захворів на чумку, віднялися задні лапи. Лікарі пропонували приспати собаку, але Семен Миколайович не зміг цього зробити.

Він вирішив боротись. Нескінченні уколи та крапельниці, масаж та спеціальні заняття. Семен навіть узяв відпустку і повіз собаку на море. Джек підвівся.

Задні лапи він звичайно підволікав, його трохи похитувало. Але Семен був радий і такому результату.
У нашому будинку Семена Миколайовича звали відлюдником.

– Бач, тільки й знає, що носиться зі своїм собакою, – говорили сусіди.

А він і справді з ним носився. Самотній, він добре заробляв, був провідним інженером. Пару разів на тиждень до нього заходила літня сусідка по майданчику, і наводила лад, прала, готувала. Коли ми переїхали в цей будинок, я з ними потоваришувала.

З Джеком та з Семеном Миколайовичем. Більше, звичайно, з Джеком. Джек був феноменально розумний, знав величезну кількість команд і не менше двохсот слів.

Мені здається, цей пес міг дивитися прямо в мою душу. Ми розуміли одне одного мовчки. Я росла, а пес старів, і до тринадцяти років ходив вже з великими труднощами.

Сходами на четвертий поверх вгору і вниз Семен Миколайович носив його на руках. Великого, великого пса.

Одного разу, яскравим вересневим днем, Семен постукав у наше вікно. Джек ліг на прогулянці, і не зміг підвестися.

Мама винесла велике покривало, ми поклали на нього пса і побігли до сусіда, у якого були старенькі «Жигулі». До ветеринарної лікарні доїхали швидко.

– Що ви хочете? Це старість, – сказав ветеринар.

– Допоможіть, – попросив Семен Миколайович.

Ветеринар зробив Джеку уколи. Поставив крапельницю.

Лікар навіть їздив до Джека тричі на тиждень два місяці поспіль. Здавалося, що псові полегшало. Він пережив осінь та зиму. Вилізла молода трава.

Джек на прогулянці нюхав її та дивився на мене сумно. Від цього погляду мені хотілося плакати. А Семен Миколайович поводився так, ніби його собака безсмертна.

Але якось увечері, у травні, коли вже навколо радувала зелень, і в ближньому лісочку співали птахи, він подзвонив до нас.

Мама відчинила двері. Він стояв і плакав, по обличчю текли сльози. Ми піднялися до Семена. Джек лежав на дивані, і здавалося, що просто заснув. Добрий друг моїх дитячих ігор.

Ми з Семеном Миколайовичем плакали вдвох. Мама побігла до сусіда з «Жигулями»…

У ближньому лісочку Семен Миколайович вирив могилу і поховав собаку, а мама посадила на горбок молодий дубок. Семен Миколайович більше не плакав.

А я кричала, притулившись до берези. Мені було дуже боляче. Того дня я попрощалася зі своїм дитинством. Воно просто пішло, розчинилося у весняному лісі. Джек забрав його в невідому далечінь.

А потім Семен замкнувся у своїй квартирі та не просихав. Припинив ходити на роботу, нікому не відчиняв двері.

Жаліслива сімейна лікарка виписала йому лікарняний. Ми дзвонили до нього, стукали, він навіть до дверей не підходив.

Несподівано, через десять днів, як Джека не стало, мамі подзвонила сестра:

– Люсю, ти не знаєш, кому можна влаштувати цуценя вівчарки. У подруги собака привела семеро. І вона цього сьомого не приспала, сховала. Він наразі без документів. А так хороше цуценя, кудлате, міцненьке, тямуще.

– Знаю, – відповіла мама, – навіть дуже добре знаю.

Ми поїхали в передмістя дивитись на цуценя…

Коли ми зайшли в невелику квартиру, я здивувалася. З кута кухні маленький Джек дивився на мене своїми напрочуд мудрими очима. Точно такий, як на фотографіях Семена Миколайовича.

Ми посадили малюка у великий кошик і повернулися додому. Підійнялися на четвертий поверх до Семена, і подзвонили. Він не відчиняв, ми почали бити у двері. Жодної реакції.

Тоді мама просто вдарила у двері ногою та відчинила. Сильно схудлий Семен, у синьому бавовняному тренувальному костюмі з розтягнутими колінами, лежав на дивані, і дивився в стелю.

Тижнева щетина, червоні очі. Бардак у кімнаті стояв просто феєричний. Скрізь лежав пил, він навіть клубочився в повітрі.

– Підіймайся Семене, – сказала мама, – досить душиться горем. Краще подивися, я принесла тобі шматочок щастя.

Семен нічого не сказав, не відвернувся, так і продовжував лежати, і дивитись у стелю.

Я витягла цуценя з кошика і посадила Семену Миколайовичу на живіт. Малюк чхнув, і напудив величезну калюжу. Семен підвівся і сів.

Маленький Джек зліз з підмоченого Семена, пройшовся по дивані, зістрибнув на підлогу, і побачивши газету, що валялася на підлозі, радісно на неї накинувся й почав дерти на шматочки.

А Семен Миколайович дивився то на цуценя, то на свою стару фотографію. Так ми їх і залишили. Приблизно за годину у вікно я побачила, як поголений, акуратно одягнений Семен Миколайович біжить у крамницю, а потім назад.

Коли, наступного року, ми переїжджали, всі сусіди, окрім власника стареньких «Жигулів», як і раніше звали Семена Миколайовича відлюдником, і казали:

– Тільки й знає, що носитися зі своїм Джеком.

А він і справді з ним носився…

Ось так друзі наші чотирилапі можуть зціляти хворі душі, але, як же боляче їх втрачати…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!