Дуже несподівано у двадцять років дізнатися, що в тебе, виявляється, є старша сестра. А ще бабуся по лінії мами виявляється жива, просто вона відмовилася спілкуватися з батьками.
Я взагалі була шокована цією інформацією. Особливо від того, що це все з’ясувалося на маминому похороні. Загалом незрозуміло було, як реагувати.
Все життя я прожила у твердій впевненості, що в мене звичайна сім’я, жодних скелетів у шафі та нічого подібного. Просто з маминого боку я бабусю не застала.
Якщо чесно, я й другу бабусю бачила не надто часто. Щороку ми до неї на день народження їздили, але нічого особливого від тих поїздок у моєї пам’яті не відклалося.
Жили ми звичайно, батьки нікуди не відлучалися, жодних відряджень, жодних застережень, нічого, що могло б видати, що в нашій родині є якась таємниця. А таємниця була.
Цією таємницею виявилася моя рідна сестра, яка старша за мене на сім років. І рідна бабуся, яку я раніше ніколи в очі не бачила.
Дуже здивувалася, коли вони підійшли після церемонії прощання і представилися. Я б їм, мабуть, не повірила, але батько неохоче підтвердив це, а потім одразу поїхав додому.
А я залишилася слухати, що мені можуть розповісти раптово знайдені родички. Хоча я тоді взагалі не надто розуміла, що відбувається.
Виявилося, що мама вперше чекала дитину у шістнадцять років. Вони з татом тоді вже зустрічалися і навіть побралися, коли стало відомо про цікавий стан мами.
З’явилася дитина, батьки ніби навіть спочатку самі доглядали за дочкою, а потім молодість взяла своє, почалися всякі гулянки та інші розваги.
Дитину в них бабуся забрала, щоб, як вона пояснила, батьки не загрожували їй своєю тупістю. А батьки не дуже й протестували.
До дитини спочатку ходили щодня, забирали до себе, коли були не на роботі, але все частіше сестра залишалася під опікою бабусі.
А потім батьки взагалі вирішили поїхати з села в місто, щоб знайти кращу роботу, а то в тому селі їм було тісно, як мені бабуся пояснила.
Вирішено було, що бабуся доглядає дитину, поки батьки не встануть на ноги, потім вони приїжджають і забирають доньку на нове місце.
Але батьки якось не сильно рвалися забирати доньку, то одну відмовку вигадували, то іншу. Приїжджали іноді, привозили якісь гроші, щось з одягу, але обіцянку забрати дитину так і не дотримали.
Мама обіцяла бабусі, що, як дочка піде в сад, її заберуть, але не забрали. Буцімто не можуть її в місті нікуди влаштувати, а вдома з дитиною сидіти мама не могла.
Потім був термін до школи, мовляв, у школу в місті вони точно дитину влаштують, так що сестра продовжувала перебувати у бабусі, а батьки бували наїздами.
Коли час настав йти до школи, мама оголошує, що знову чекає дитину і тепер вони точно не можуть забрати сестру, бо й квартира маленька, й часу не буде.
Бабуся тоді послала їх якомога далі та сказала більше не приїжджати, знати їх вона більше не хоче. Батьки відтоді й не з’являлися.
І ось тепер моя бабуся та моя старша сестра, яка дуже схожа на маму, зі мною познайомилися, а я навіть не знаю, як до цього всього ставитись.
Я не розумію, як мені ставитися до батьків після того, як вони вчинили. Маму вже не спитаєш, а тато говорити відмовляється.
Мені вони подарували гарне, щасливе дитинство, дали старт, а про сестру просто забули. Це не вкладається у мене в голові, я не знаю, як мені поводитися зі своєю сім’єю.
