Є дзвіночки, що у твоєму житті йде щось не так, а от у моєму просто тривога пролунала нещодавно. Ми з маленьким сином захворіли, а чоловік та тато, наша надія та опора, пішов до своєї мами.
Уявляєте таку ситуацію? У мене температура тридцять дев’ять із копійками, у сина тридцять вісім, слабкість, кашель, голова болить. І жодної підтримки.
Те, що чоловік зі своєю мамою дуже близький і вона надто про нього дбає, я бачила давно, але мене це більше забавляло, не більше.
Ну а кого б не потішило, як жінка похилого віку намагається витерти ніс своєму двометровому синочку, який соромиться і голосить “мам, ну не треба”.
Іноді вона, звичайно, втомлювала своєю турботою, особливо коли чоловік хворів. Їй неодмінно треба було приїхати, привезти бульйон, ліки, теплі шкарпетки.
Начебто у нас тут всього цього немає, живемо в печері, лікуємося послідом мамонта. Але якщо вже свекрусі так сильно хотілося доглядати за хворим, то я не чинила опір.
Чоловік під час хвороби ставав дуже примхливим, мабуть, звик, що навіть за банальної застуди мама над ним стрибає, виконуючи кожну примху.
Тож мені було навіть легше. Я без проблем терпіла присутність свекрухи, тим більше, що, крім сина, її нічого не цікавило. По шафах вона не лазила, у мої справи не лізла. От і добре.
А коли з’явилася дитина, її візити взагалі були порятунком. Чоловік занедужував і одразу ж ставав безпорадним, ще й вимагав турботи.
Мені ж було хоч розірвись між немовлям і ниючим чоловіком, тому я сама дзвонила свекрусі та здавала хворого чоловіка в надійні руки його мами.
До речі, чоловік хворів набагато частіше за мене. Я могла за рік захворіти раз чи два, а чоловік стабільно раз на два місяці звалювався з температурою.
Але тиждень тому мені не пощастило. Можливо, хворобу син із садка притяг, а в мене імунітет знизився на тлі втоми, або хтось із колег бацилами “поділився”.
Не важливо, підсумок один – я впала з температурою майже одночасно із сином. Причому відразу була і температура, і біль голови, і кашель, який тільки посилювався.
Лікарі, які приходили до мене та сина, поставили один діагноз, що не дивно, прописали лікування, і ми почали лікуватися.
Чоловік ходив по квартирі в масці, мазався маззю і намагався з нами менше контактувати, що я повністю заохочувала.
Вночі ми з сином спали погано, нас мучив кашель, та й загальний стан був не дуже. Я розуміла, що чоловікові на роботу вранці, тому сама повзала на кухню заварювати нам чай та брати пігулки.
А два дні тому чоловік зібрав дрібнички, пожартував, що повернеться, коли в нас тут вже закінчаться хвороби та пішов до мами. Як він заявив, йому треба висипатися, йому заважає наш кашель та мої нічні хитання по квартирі, до того ж не хоче захворіти.
Те, що я з температурою залишаюся одна з дитиною, що хворіє, чоловіка не збентежило ні краплі. Він тільки поплескав очима і спитав “ну а чим я допоможу”.
Звісно, чим він допоможе? Навіщо готувати їжу, мити посуд, ходити в аптеку, готувати чай та стежити за станом. Простіше ж втекти до мами, яка з нього порошинки здуватиме.
Я зараз багато думаю. На запитання “як ви там” не відповідаю і взагалі із чоловіком не спілкуюся. Хотів би бути в курсі, не поїхав би, покинувши хвору дружину та сина.
Хтось скаже, що це дрібниці, я себе накручую, але для мене показовою є поведінка чоловіка. Я більше не можу бачити в ньому опору і не факт, що зможу. А в такому разі, чи можна назвати те, що в нас буде, сім’єю? У моєму розумінні, ні.