Два роки тому я і мама переїхали до нового міста, бо вона одружилася вдруге. Але й цей шлюб протримався недовго: через пів року вітчим і мама розлучилися.
Мені було важко у новому місті, а особливо звикати до нової школи, до однокласників. Мені знадобився рік, щоб адаптуватися. Я весь час сумувала за своїми старими друзями.
Одного разу я повернулася додому після школи, а всі речі були зібрані, в тому числі мої особисті.
-Що відбувається?
-Ми переїжджаємо! – Заявила мама.
-Що? – Здивувалася я. -Чому?
Мама сказала, що їй хочеться змінити оточення, бо їй не вдалося побудувати нормальні стосунки. Загалом, історія повторилася, як і два роки тому.
-Ми що так і будемо мотатися з міста до міста? До поки ти не знайдеш себе? – крикнула я.
-Нічого не хочу чути, ми їдемо сьогодні ж. Документи зі школи я вже забрала, – відрізала матір.
-Чому ти не спитала мене, чи хочу я цього переїзду? – Запитала я, але мама промовчала.
Це був справжній ніж у спину. Могла б хоча б попередити, щоб я попрощалася зі своїми однокласниками та друзями.
